Смерчі (Twisters)

Цей пригодницько-романтичний фільм-катастрофа дає глядачам навіть більше, ніж оригінал 1996 року, котрий отримав номінації на «Оскар» за звук і спецефекти, але був розкритикований за пласкуватий лінійний сценарій. На відміну від старої стрічки з Гелен Гант і Біллом Пекстоном, де на п’ятірку виклалися Гант і торнадо, сучасний ремейк із Ґленом Пауеллом («Топ Ґан: Меверік», «Хіт мен») і Дейзі Едгар-Джонс («Під прапором небес», «Свіжатинка», «Там, де співають раки») дає абсолютно все, що спроможний дати блокбастер: гострі відчуття, переконливі емоції, привабливих героїв, вражаючий і реалістичний буквальний і фігуральний ураган у найліпшому візуальному виконанні, красиву не засолодку романтику і навіть момент ненав’язливого, щирого та важливого соціального гуманізму у протистоянні меркантильному цинізму нечистоплотних чиновників і безпринципних стерв’ятників.

У кадрі та сама Оклахома, що й у першому кіні. До речі, спершу «Смерчі» позиціонувалися як сиквел, а не ремейк, і Гелен Гант мала повернутися до своєї ролі, зобразивши матір юної метеорологині, котра пішла по стопах батьків і теж стала полювати на торнадо, аби більше вивчити цей загадковий природний катаклізм і навчитися хоч якось йому протистояти. Виник певний творчий конфлікт через те, що Гант наполягала на загибелі своєї героїні за новим сценарієм… У результаті актриса не повернулася, і продовження трансформувалося у переосмислення для нинішнього покоління молодих глядачів без відсилок до попередніх персонажів.

І «Смерч» дійсно омолодився, тобто «Смерчі» зорієнтувалися на більш юну публіку, тоді як стара картина, описуючи подружжя метеорологів на межі розлучення, котрих символічно возз’єднує бурхливий і шалений тайфун, очевидно була націлена на зрілих глядачів, котрі самі переживають шлюбне «торнадо» чи навпаки, шлюбний «штиль», якому бракує шторму. У сучасній версії, поставленій Лі Айзеком Чуном (режисером номінованої на «Оскар» інді-драми 2020 року «Мінарі» про родину корейських іммігрантів, які у 1980-х роках плекають «американську мрію» у пасторальній сільській глушині Арканзасу, намагаючись вирощувати і продавати американцям корейську продукцію та щоразу спотикаючись об труднощі і чужу ментальність), романтика торкається молодих і неодружених, котрим гонитва за торнадо пасує і за віком, і за запалом.

Хоча головна героїня, як і минулого разу, свій запал на початку розповіді геть втрачає через жахливу болючу трагедію (персонажка Гелен Гант стала мисливицею за смерчами через загибель батька і дитячу травму, та сімейна криза і розлучення опустили її з того адреналінового кружляння у вирі вітру назад на землю…, а потім небезпечна романтика смертоносної воронки відірвала від поверхні знову). Героїня Дейзі Едгар-Джонс «падає на землю» через почуття провини за загибель друзів, а потім спершу неохоче, та зрештою завзято намагається піднятися знов.

Смотрите легально на MEGOGO

Якщо у першій стрічці автори не заглиблювались у соціальний аспект, а з наукової точки зору їхнім завданням було запустити в торнадо датчики, котрі допомогли би дослідити вбивче і вбивчо вражаюче явище, то за новим сценарієм метеорологи йдуть набагато далі і випробовують ідею не просто дослідження, а шансу (між іншим, доволі розумно і детально обґрунтованого з позиції фізики) подолати, «розвіяти» смертельний смерч чи щонайменше послабити його потужність і поменшити згубні, катастрофічні наслідки. Очевидно, що так само, як Лі Айзеку Чуну раніше вдалося «проспівати» настрій, пісню і характер фермерського Арканзасу, тепер йому вдалося «проспівати» настрій, посмішку і норов фермерської Оклахоми, котра умудряється веселитися у проміжках між страшними набігами незбагненних потужних сил природи, що не просто руйнують помешкання, трощать затишний побут і забирають життя, а лишають по собі страх, хаос, розгубленість, відчай на купі тієї самої ущент розбитої «американської мрії».

Нова назва, котра поставила той самий «смерч» у множину, повністю себе виправдовує: смерчів тут дійсно багато, причому часто вони вирують не лише послідовно, а й паралельно. Вони захоплюють і жахають. І романтизація гонитви за цими жорстокими богами вітру та пилу (котрі, судячи з усього, пилом вважають і нас, крихітних повзаючих по землі мурах, яких так легко здіймити в повітря і розкидати по світу) не виглядає нечуйною та самозакоханою, відірваною від реалій та бід маленьких людей. Навпаки, цього разу умовна «романтизація» повністю про людей і про всі людські вади та слабкості від банальної меркантильної гонитви за грошима до спроби втекти і заховатися від свого «я», від домівки і коріння, від дитячих марень, від неідеального місця, де народився і виріс, і в усіх можливих сенсах уперше побіг за вітром… І про те, що інколи в то місце варто повернутися і… забуритися, аби не понесло деінде черговим поривом.

Анастасія Лях