Смерть путіна (Putin)

Це дуже цікаве кіно з точки зору комерційного експерименту. Якщо глядач пішов на “Конотопську відьму”, де спочатку росіяни вбивали українців, а потім українська відьма їм за це криваво помстилася, то чи піде він на історію володимира путіна, в якій президент рф точно буде виглядати не найкращим чином?

Відповідь на це питання дасть прокат. Ми можемо оцінити лише художню цінність цього фільму. Почнемо з позитиву, бо його не так багато. Суто технічно все виконано на дуже хорошому рівні – і з точки зору поєднання документальних кадрів і ігрових, і з точки зору операторської роботи, і, найголовніше, з точки зору обробки обличчя “двійника” путіна – актора Славоміра Собали – за допомогою технології deep fake. Ця частина до перегляду трохи бентежила, адже deep fake зазвичай бачиш в веселих інтернет-відео, а для повного метру це виглядало не надто надійним. Втім, опрацьований Собала справді виглядає на екрані як путін (тим більше, його ходу і манери двійник вивчав не один рік, адже він професійно грав диктатора в рекламних роликах і навіть у мюзиклі). Ба більше, оскільки симпатії в цьому фільмі до президента росії абсолютний нуль, він виглядає як мерзенний шмат лайна, що рухається і говорить як путін (тобто ще більш мерзенно, ніж путін в оригіналі, хоча це й здавалося неможливим).

Смерть путіна

Оскільки фільм побачить якась частина західних глядачів, добре також, що тут абсолютно відсутній навіть натяк на пієтет до путіна і росії загалом. Країна показана бідною і засраною в будь-який момент свого існування, Єльцин – кончений алкаш, патрушев – тупий вояка-чинуш, путін – гімно, його батьки та родичі – моральні виродки. З точки зору художньої цінності це багато не додає, але умовній Франції, Німеччині чи США варто побачити, що можна показати росію такою і не трястися від думки про якусь там її величну культуру.

На цьому з позитивом все. Далі починається історія сходження путіна на вершину з флешбеками і флешфорвардами. Якщо ви мінімально цікавились його біографією (у тому сенсі, що заходили в інтернет хоча б пару разів за останні двадцять п’ять років), то всі її ключові етапи ви знаєте: КДБ в Східній Німеччині, наближення до Єльцина, пост керівника ФСБ, інаугурація, рязанський цукор і інші вибухи будинків в рф, війна з Ічкерією, Беслан, Норд-Ост, Крим, повномасштабне вторгнення. Знову-таки, для західного глядача це може бути у певному сенсі новиною (принаймні, частина цих історій – і тут путіна також зображено без спроби виправдати його вчинки чи пом’якшити, він чисте зло, мерзенний монстр). А наприкінці фільму путін – сподіваємось, цей спойлер, з урахуванням локальної прокатної назви “Смерть путіна”, нікого не збентежить – помирає (такий от польський Тарантіно-mode).

Смотрите легально на MEGOGO

Смерть путіна

Так у чому проблема? – запитаєте ви. Проблема у тому, що починається цей фільм як чорна комедія, потім він трансформується в біографію тирана з великою порцією чорного гумору, а далі це поступово перетворюється на спробу створити екзистенційну драму з пошуками відповідей не тільки в житті диктатора, але й поза межами раціонального – в світі, де існує боротьба диявола з богом, причому в явному вигляді перед очима того, за кого вони борються. І якщо у формату чорної комедії шанси ще були, у жорсткої біографії диктатора – теж якісь могли бути, то ця гра в Бергмана/Фелліні/Бунюеля не залишає навіть теоретичної можливості на успіх задуму. Тому що для такої концепції потрібно буде або виправдати зло, або чітко зрозуміти причини його появи. Виправдовувати путіна режисер Патрик Вега точно не збирається, а зрозуміти його не може (бо ніхто з нас не в змозі зрозуміти, як можна було народитися і вирости такою потворою). А тепер помножимо це на претензію на інтелектуальність – і маємо майже дві години артхаусу, який не спрацював (а також чорної комедії, яка загальмувала десь посередині).

Не будемо переказувати, просто для загального розуміння: маленький путін конфліктує з вуличними малолітніми бандитами, потім товаришує з їх маленьким ватажком; ватажка вбивають російські менти незрозуміло за що на очах у путіна і спільників, що від них тікали, і тепер, багато років потому, цей хлопчик-бандит ходить за путіним всюди у компанії якоїсь розпусної дівчини, і вони вдвох постійно нашіптують йому, що робити, постійно набираючи оберти. Дівчина дуже нервує, якщо вбивають дітей (так, і ця примара в оточенні путіна, нехай і уявному), постійно їх захищає, при цьому ігноруючи смерті дорослих, малий це розуміє, але в якийсь момент ігнорує і ці її принципи – і тут стає зрозуміло, що він не просто якийсь привид, він є сатана. А щоб ніхто не сумнівався, він розмовляє з Ісусом і плаче, а ще вони вдвох приходять до путіна, а ще… а ще… та це навіть розбирати не хочеться, якщо чесно. Вся ця інтелектуальна конструкція вилазить в останній чверті фільму, який до того був просто нудним, а тепер стає ще й претензійним. Вже не кажучи про те, що більша частина глядачів, яка прийде на фільм, буде розраховувати на приниження путіна в сценах, де він обсирається в підгузку чи марить якимись своїми фантазіями, що ніколи не здійсняться, а отримають марення режисера щодо природи виникнення зла на ім’я “володимир путін” крізь призму боротьби диявола і бога за долі людства. Іншими словами, для графа де ля Фер це точно не Бергман і не Фелліні, а для Атоса ця комедія не смішна.

Смерть путіна

До речі, виконання цим пацаном своєї ролі – теж поодинокий успішний проблиск (звуть хлопця Максиміліан Зєлінський, і свою задачу він виконує дуже класно).

Патрику Вега можна подякувати за спробу (тим більше, що відвертою халтурою не точно не назвеш), але варто тверезо оцінювати свої сили. Можливо, треба було зупинитися на форматі чорної комедії за реальними жорсткими подіями. Спроба зануритись глибше в психологію і потойбічне пішла на дно як підводний човен “Курськ” у 2000-му.

Смерть путіна