Сни поїздів (Потяг у снах, Train Dreams)

Цей драматичний медитативний вестерн із сильно та завжди недооціненим актором Джоелом Едгертоном (якого, можливо, нарешті справедливо оцінять тепер, коли він виконав свою найпотужнішу і найщемливішу роль) попри нібито відсутність буквально магічного реалізму все рівно сповнений магії і поезії і більше тяжіє до притчі та міфу, ніж до звичних екранних реалій про сумнозвісні трагедії і насилля, і пошуки щастя, і спротив та прийняття прогресу на Дикому Заході.

Поставлений за однойменною новелою маловідомого американського письменника-сучасника Деніса Джонсона, фільм не одразу і зовсім не чітко, проте нагадує «Сто років самотності» Маркеса, тільки замість поетично-магічного погляду на історію Латинської Америки тут магічно-поетичний погляд на історію Північної Америки, а замість історії життя Хосе Аркадіо Буендіа (котрий зрештою обрав «сто років» самотності) крізь історії багатьох членів його великої родини і кількох наступних поколінь і крізь об’ємне і буквальне, і метафоричне гілля одного-єдиного дерева, до якого нещасний божевільний (чи ні) Буендіа себе прив’язав…, тут спостерігаємо історію життя Роберта Ґрейніра (котрий зрештою обрав «сто років» самотності) крізь… виключно його власну історію лишень з епізодичними проблисками інших небагатьох швидкоплинних персонажів і його маленької так само швидкоплинної родини і… крізь велику-велику кількість дерев…

Події розгортаються на Фронтирі початку ХХ століття. Лісоруб Роберт Ґрейнір, який не пам’ятає батьків і ніколи не мав власного дому, живе мовчазним відлюдником, так само мовчки спостерігаючи, як гостро і швидко, пробоєм і агресивно перебудовується Америка. Власне, він сам своїми грубими робітничими руками в мозолях (і купи інших таких само, як він, маленьких плинних робітників) будує нову Америку (та перебудовують її ясно що геть інші люди, сповнені амбіцій, імперіалізму, жадоби…). Будучи гвинтиком в хаосі нескінченних численних бригад (серед яких і білі, і темношкірі, та особливо багато китайських мігрантів; і молоді, і старі, і такі, що навіть не пам’ятають або пам’ятати не хочуть, хто і звідки вони), Ґрейнір будує залізничні мости і рубить-рубить-рубить… дерева (дерев’яні мости простоять зовсім недовго і вже через десятиліття чи два будуть замінені міцнішими і витривалішими бетонними конструкціями).

Будучи тінню сокири (пили) прогресу, не будує для себе ніяких планів. Допоки не зустрічає милу комунікабельну Ґледіс (Фелісіті Джонс), яка заговорює перша до нього… Так з’являється певний план і певний погляд в майбутнє: будинок, город, кури, донька, сімейна фотографія, амбіції взяти три сотні в кредит і заснувати власну лісопильню… Допоки геть усе не відбирає лісова пожежа (помста порубаного моря дерев, як подумає Роберт, згадуючи мудрі слова старого безрідного Арна, котрий не надто любив працювати і застерігав, що тутешнім деревам по півтисячі років і, коли їх убивають, дерева вбивають у відповідь…, так і загинув від удару гілки по голові, щоправда неживої, сухої). І нещасний Роберт Ґрейнір, який начебто тільки-но вперше відчув себе частиною загального божого плану (хоч в Бога він не те щоби вірив), знову повністю втратив зв’язок із навколишнім світом…

Сновидіння про поїзд, який розрізає непроглядну темряву, і про статичну фігуру на рельсах переслідує героя знову і знову… Власне, саме сон (буквальний) або подібність до сну – це те, що кардинально відрізняє фільм маловідомого режисера-новачка Клінта Бентлі (котрий адаптував сценарій спільно з Ґреґом Кведаром, з яким раніше вистрілив тюремною драмою «Сінґ Сінґ», тільки тоді постановником був Кведар) про лісоповальників і освоєння американських фронтирних територій від… типового радянського виробничо-робітничого кіно про освоєння цілинних земель Сибіру й Уралу. І мистецький сінематограф тією чи іншою мірою просто-таки має бути схожим на сон, адже саме мрії і сновидіння відрізняють напівпрозору поетичну прозу від ударно виробничої та ударно соціально-побутової.

Поїзд, який несеться швидко й агресивно, символізує прогрес, який своєю вагою, своїм нищівним пресом буквально розчавлює маленьке життя маленької людини на ім’я Роберт Ґрейнір, і він напевно що відчуває себе піщинкою в безмежно холодному і безмежно незрозумілому космосі, котрий він не здатен ані осягнути, ані збагнути (в епілозі, що переносить і нас, і героя в середину ХХ століття, на крихітному випуклому телевізорі показують космонавта…, найімовірніше Алана Шепарда). Насилля над людьми і над деревами, загибелі й убивства, примари і голоси минулого… – все проходить крізь цього чоловіка не стільки вістрям ножа, скільки тишею вчорашнього світу, що неуклінно змінюється, плином часу і простору крізь відчинене вікно маленької дерев’яної хатини, на місці котрої колись виростуть хмарочоси, пробивши баштами дрібні мрії старих фантомів.

В самій лише назві «Сни поїздів» уже стільки тонкої, ламкої, крихкої лірики і стільки вимовлених пошепки стугонливих міфів про Велику Америку…, що нібито немає жодного шансу побачити чи почути жанрову грубість і кричущий приземлений надрив, немає жодного ризику впасти на коліна в криваві ріки геноциду і беззаконня…, лише на коліна в попіл і згарище, що лишилися від нещодавніх сподівань і обіймів… «Мій дім всюди, де мені посміхаються. Крім Канзасу, там усі якісь божевільні», – каже старий Арн (Вільям Г. Мейсі), останнім притулком якого стає байдужо спокійне сторічне дерево, на котрому (чи іншому…, зрештою падуть майже усі) висітиме прибита цвяхами пара старих коричневих ковбойських чобіт, крізь які проростатиме молоде зелене листя…, допоки поїзди і заводи все не знесуть.

Крізь дерев’яну хатину зрештою теж проростуть гілля і трава, і промислова хода все те змиє, як п’ятирічні дощі змили Макондо. Як і Буендіа, Ґрейнір відправиться у забуття… Проте наостанок, уперше за багато років побачивши себе в дзеркалі і вперше злетівши під хмари…, він таки відчує дивний і невловимий зв’язок із шаленим світом…

Анастасія Лях