В цьому чорнокомедійному кримінальному трилері про Нью-Йорк 1990-х і про химерну долю вигаданого бейсболіста, що випадково потрапив у вир убивств, лайна (буквального і фігурального) і гонитви за дуже великими грошима…, ми побачили принципово іншого Даррена Аронофскі, режисера культового «Реквієма за мрією». Постановник, який усю свою кар’єру був надмірно серйозним (депресивно серйозним, як у «Ревіємі»; заплутано серйозним, як у «Фонтані»; високодраматично серйозним, як у «Рестлері»; лячно серйозним, як у «Чорному лебеді»; дурнувато серйозним, як у «Ної»; особисто серйозним, як в алегоричному горорі «Мати!»; сентиментально серйозним, як у «Киті»), вперше зробив смішне (принаймні місцями) і досить легке (попри сцену катувального виривання плоскогубцями скоб зі свіжого незагоєного шва) кіно, котре змушує бандитські екранні кліше 90-х грати за новими правилами не глядацької ностальгії, а авторської машини часу… І треба сказати, що несподівано свіжо і по-хорошому дико виглядає пізній Даррен Аронофскі, натхненний раннім Ґаєм Річі.
Сюжет розгортається в одному з неблагополучних кримінальних районів Великого Яблука тих буремних і по-своєму цікавих років, коли запізнілі панки носили ірокези, євреї носили пейси (і спокійно поєднували в одному мацеболі – це такий традиційний єврейський курячий суп із галушками з маци – і жорстку ортодоксальність, і жорстку злочинність), бейсбол був пульсуючим серцем Америки, так званий «діамантовий квартал» на 47-й повністю належав хасидам (і серед них може і були рабини-кілери, та певно не було невдахи-лудомана, котрого Адам Сендлер феєрично зобразив у позбавленому спокою реаліті-трилері «Неграновані коштовності», де події розгортаються трохи пізніше, у 2010-х); коли телефонні розмови з мобільних тривали менше хвилини, коли корумповані копи мріяли про ранню пенсію на екзотичних островах із солодкуватим коктейлем в руці і парасолькою і над головою, і в келиху; коли кіно було ніжно-брутальним, а хороші хлопці (навіть у брутальних фільмах) регулярно дзвонили своїм мамам.
Колишній дуже і дуже перспективний бейсболіст (просто-таки потенційна суперзірка) на ім’я Хенк Томпсон (Остін Батлер із приємно вразливою, немаскулінною, помірковано нігілістською, помірковано інфантильною, зеленою і водночас достатньо твердою мужністю…, як і його зеленувата поміркована неголеність) після автомобільної аварії (де він був за кермом і «убив» свого непристебнутого товариша на пасажирському сидінні) і серйозної травми коліна більше не грає, не мріє, не є надією матусі-тренера, працює барменом і живе в стрьомній квартирі зі стрьомними сусідами. Один із таких сусідів, англійський панк Расс (Метт Сміт), просить пригледіти за котом, поки той змотається в рідну Британію до батька з інсультом, але попереджає, що кіт на прізвисько Кореш не надто товариський і добряче кусається. За котом Хенк дивиться разом зі своєю сусідкою-подружкою Івонн (Зої Кравіц), яка пропонує перейти до більш серйозних і глибоких стосунків… або розбігтися…
Аж раптом біля квартири Расса починається якийсь дуже поганий «движняк»: якийсь латинос, якісь євреї зі стволами (причому євреїв із пейсами зобразили Лів Шрайбер і Вінсент Д’Онофріо, що кумедно і театрально приблизно так само, як Бред Пітт в образі цигана…, хоча Шрайбер по материнській лінії має українсько-єврейське коріння), якісь відбиті руські… Причому останні не церемоняться і сходу відбивають чоботами (зробленими «на славу», дешево і сердито, як в 90-х) Хенкову нирку… А дещо згодом, побачивши велику какавельку і вирішивши навести лад в котячому лотку, прооперований і збіднілий на одну нирку вже-ніколи-не-бейсболіст, але разом із тим і вже-ніколи-не-алкоголік-що-п’є-через-втрачені-перспективи Хенк намацує в туалетному наповнювачі іграшкову гумову гівняшку, а в гівняшці ключ…
– Здається, ті двоє були з української мафії… Акцент схожий, і український квартал тут якраз поряд, – дає герой свідчення жінці-слідчій із поліції (Реджина Кінг).
– Ні, вони з руської мафії. А руська мафія ще гірша за італійську… Та й їжа в них не така смачна.
Режисер, який на полі абсолютно нового для себе жанру, абсолютно нової для себе тональності й абсолютно нової для себе динаміки почувається наче геймер за новою консоллю (натхненно, бадьоро, ейфорійно, трохи більш маніакально ніж зазвичай), вирішує, якщо вже порушувати правила, то не раз. Тож сюжет вибивається з умовно встановлених рамок щонайменше двічі: вперше, коли гине той персонаж, який за законами і за очікуваннями точно не мав загинути; а вдруге, коли після гарячої кульмінації здається і чітко відчувається, що вже настав «щасливий» кінець фільму (та і сцена відповідна на пляжі, і кіт Кореш у сумці розслаблено сидить поряд), однак Аронофскі робить нарочиту театральну паузу і… зухвало починає гонитву наново, натякаючи, що неприємності, лайно, біг у колесі – це наша хронічна даність від першого до останнього подиху, проте навіть у цій недружелюбній даності можна і треба не оплакувати втрачені шанси, а хапатися за хвіст… дикуватого кота.
На фінальному кадрі герой знову дивиться в екран телевізора, де йде бейсбольний матч і де його самого вже ніколи не буде. Проте цього разу, вже щиро не маючи до того безповоротно зниклого минулого (і майбутнього, що так і не настало) ані цікавості, ані гіркого слізного жалкування, лузер-щасливчик із другом у сумці і мінералкою замість коктейлю… вимикає канал і дивиться в пустий монітор… вірніше в екран, що лише здається порожнім, але насправді в тому вимкненому бейсболі і вимкненому старому житті Хенк бачить відображення самого себе (себе справжнього і вільного від страхів нездійснених мрій) і свого незмінного компаньйона, завдяки котрому він власне й отримав свободу через тернистий шлях фекалій.
Анастасія Лях
Спіймати на гарячому (Caught Stealing)
2025 рік, США
Продюсери: Даррен Аронофскі, Джеремі Доусон, Арі Хендел
Режисер: Даррен Аронофскі
Сценарій: Чарлі Г’юстон
У ролях: Остін Батлер, Реджина Кінг, Зої Кравіц, Метт Сміт, Лів Шрайбер, Вінсент Д’Онофріо, Гріффін Данн, Bad Bunny, Керол Кейн, Теноч Уерта, Юрій Колокольніков, Микита Кукушкін
Оператор: Метью Лібатік
Композитор: Роб Сімонсен
Тривалість: 107 хвилин/ 01:47
