kinowar.com

Справжній біль (A Real Pain)

Зачекайте, будь ласка...

Цей дуже маленький фільм про дуже великі питання є другою режисерською пробою актора Джессі Айзенберга (котрий колись у «Світському житті» переконливо зобразив альтер его Вуді Аллена і тепер сам намагається стати новим Вуді Алленом). Екзистенційна трагікомедія-діалог, яка за формою поєднує жанри роуд-муві і бадді-муві, за змістом є глибшою і витонченішою, ніж здається на перший погляд. Але до «тихого шедевра», котрим деякі критики її нарекли, стрічці так само далеко, як сучасним американським євреям до розуміння реальності європейських євреїв 1940-х років. Далеко до зрілої майстерної режисури, далеко до дійсно гострого цинічного гумору, котрим зобов’язана жонглювати чи радше шахувати трагікомедія; далеко до… справжнього болю… Проте нічого катастрофічно поганого у тій дистанції немає. Це так само нормально для молодого і поки що невпевненого митця, як нормально не порівнювати кожний дрібний людський негаразд з рівнем Голокосту.

Дія розпочинається і закінчується в аеропорту, і кадр відчуженого героя Кірана Калкіна (котрому нібито у цей самий момент – але насправді в інший – надзвонює персонаж Джессі Айзенберга), що здається вступним, насправді є фінальним… За сюжетом двоє двоюрідних братів Девід Каплан (Айзнберг) і Бенджі Каплан (Калкін) після смерті улюбленої бабусі, виконуючи останню волю покійної, вирушають до її рідної Польщі у тур знаковими і трагічними місцями Другої світової війни, аби відчути хоча б найдрібнішу частинку того, що довелося бабусі пережити під час нацистського терору. Давно у дитинстві кузени були дуже близькими, проте згодом їхні шляхи та інтереси розійшлися (один одружився і став душним рекламістом, а другий пустився нескінченно безалаберного берега), погляди на життя і потреби рушили протилежними векторами, і зрештою брати стали майже чужими…, тож, можливо, бабуся не стільки прагнула уваги до своєї пам’яті, скільки хотіла повернути онукам спільну ниточку незбагненної екзистенції…

Джессі Айзенберг розповідає майже автобіографічну історію, адже його двоюрідна бабуся була польською єврейкою і дійсно пережила геноцид, і 2008 року актор разом із дружиною відвідав ті самі місця, котрі у фільмі відвідують Девід і Бенджі, зокрема концтабір Майданек поблизу Любліна. Актор (автор і постановник) замислюється над реальністю або фікцією такого метафізичного явища, як постпам’ять, і крізь щиру незручність своїх персонажів (і свою власну), котрі їдуть на місця Голокосту першим класом, купивши доволі недешеві квитки, і по ходу подорожі куштують місцеві смаколики (себто користуються своєю американською реальністю, щоби «доторкнутися» до своєї єврейської минувшини), делікатно підводить до думки, що в кожного покоління страждання і біль свої власні і завжди варті співчуття та уваги, навіть якщо на тлі страждань попереднього покоління здаються дитячим лепетом (і безапеляційно правий той фігурант масовки, один із членів тур-групи, котрий каже неспокійному і схильному до самобичування Бенджі, що навіть у хвості поїзда на лавці економ-класу він все рівно не відчує адекватних страждань, тож ідея пересісти і бути «мучеником» апріорі тупа).

«Перше покоління іммігрантів працювало переважно чорноробами, наймитами, прислугою. Другому поколінню вже були доступні кваліфікаційні робочі місця і навіть кар’єрний ріст. Третє покоління… засіло на диванах у підвалах уже на той час доволі великих і благоустроєних батьківських будинків…», – розмірковує про єврейських мігрантів в Америці Джессі Айзенберг, і ця думка здається надто вільною для немолодого молодика, нудне й обмежене вузьким периметром бруклінське існування котрого яскраво відображається у звичці застібати в розстібнутій сорочці один із самих верхніх ґудзиків, із тих, що вже стискають і майже душать грудну клітину.

Смотрите легально на MEGOGO

Сорокарічні Калкін і Айзенберг обидва виглядають дещо підстаркуватими двадцятирічними, як і їхні герої (але це не драма дорослішання, бо не схоже, що персонажі справді дорослішають). Їхні дві інфантильності суттєво відрізняються одна від одної, але здаються однаково непоправимими. Тобто здається, що один так і лишиться вписаним у рамку рівностороннім трикутником, а другий так і зостанеться вічним підлітком, що шмалить травичку у материному підвалі.

Цікаво, що під меседжем про звернення до попередніх поколінь підписується серед інших і забута акторка Дженніфер Ґрей (маленька чарівна єврейка Френсіс «Бейбі» Гаусман з курорту Кетскілз з іконних «Брудних танців»), яка тут грає розлучену жінку, так само членкиню туристичної групи, що крокує по місцях материної трагедії. І лише самою своєю появою актриса уособлює погляд в минуле…, бо як би прекрасно вона наразі не виглядала, її екзистенція завжди впиратиметься у білі кеди і підв’язану під грудьми білосніжну льолю крихітки Бейбі, чудовий і водночас травматичний досвід одного шаленого успіху (практично як у сумнозвісного старшого брата Кірана Маколея)… І не менш цікаво, що причину, з якої Бенджі намагався скоїти суїцид, наковтавшись транквілізаторів, ми так і не дізнаємося, і то свідомий авторський вибір. Бо… кожне покоління заслуговує на значимість власного болю і ненасміхання над ним (навіть на тлі немислимих страждань предків у концентраційних таборах, репресивних в’язницях, на рабовласницьких плантаціях, каторжних галерах…), будь то розлучення для бебі-бумерів чи безконечний пошук себе на дивані для міленіалів.

Анастасія Лях

Справжній біль (A Real Pain)

2024 рік, США/ Польща

Продюсери: Джессі Айзенберг, Емма Стоун, Дейв МакКері

Режисер: Джессі Айзенберг

Сценарій: Джессі Айзенберг

У ролях: Джессі Айзенберг, Кіран Калкін, Дженніфер Ґрей, Вілл Шарп, Курт Ег’яван, Деніел Орескес

Оператор: Міхал Димек

Тривалість: 90 хвилин/ 01:30

Зачекайте, будь ласка...

Коментарі