Суперники (Challengers)

Можна, звісно, вийти з кінотеатру розчарованим, бо «обіцяного» трейлером сексу утрьох у фільмі насправді немає. Навіть сексу удвох у буквальному сенсі майже нема. Проте завдяки не стільки чуттєвій та ніжній (як це було у «Зви мене своїм ім’ям»), скільки агресивно-сексуальній режисурі Луки Гуаданьїно кожний кадр (навіть той, що нібито взагалі не про секс, а приміром про… теніс) виглядає або прелюдією за лічені секунди до акту, або актом за лічені секунди до оргазму. Тільки оргазм так і не стається, тож ані катарсису, ані спаду напруги, ані тим паче сублімації немає. Збудження веде в нікуди і глядачів, і героїв.

Історія розпочинається з останньої сцени – вирішального поєдинку на турі Challenger між двома професійними тридцятирічними тенісистами, спортивна кар’єра котрих добігає кінця. З трибуни за матчем крізь темні окуляри від сонця спостерігає молода дуже вродлива і дуже сувора жінка (приголомшливо красива, тонка і рельєфна Зендея) в небесного кольору сукні з гострими, як і сама дівчина, лініями. Це колишня багатообіцяюча зіркова тенісистка, котра нині є тренеркою і дружиною для одного та екс-коханкою для іншого. Звісно, кульмінацією цього рівностороннього трикутника (хоча насправді не зовсім рівностороннього, і неясно, за кубок йде боротьба чи за серце…, чи за тіло) має стати матч-пойнт. Але до того численні флешбеки за дванадцять, одинадцять, вісім років, за тиждень, за день… до фіналу розкриють (втім, все рівно не до кінця) всю підкладку з прихованими кишенями цих збіса токсичних стосунків.

В руках іншого режисера, іншого оператора та інших акторів сценарій «Суперників» скоріш за все виглядав би доволі дурнувато чи надто мелодраматично, чи надто про теніс. Гуаданьїно же, постійно показуючи теніс і нібито не говорячи ні про що інше (бо секс і теніс у цьому кіні синоніми, а зламані буквально ракетки уособлюють фігурально зламані члени, причому члени не у сенсі чоловічих пенісів, а у сенсі як чоловічих, так і жіночих амбіцій, тож хоча суто фізично персонажі неодноразово підкреслюють величезний дрин Джоша О’Коннора, найбільший член тут у Зендеї), знімає точно не про теніс. Більш того навіть не про секс. І тим паче, абсолютно, категорично не про кохання. Радше про антикохання, котре дорівнює одержимому і прагматичному бажанню перемагати, бути номер один. Талант плюс успіх дають апогей самовдоволення, котрий не зрівняється з жодною примітивною еякуляцією.

Смотрите легально на MEGOGO

Зендея надто красива і надто крижана, аби мати гарячу хімію хоча б з одним із партнерів. Надто самовпевнено і самозакохано стирчать її ідеальні груди крізь светри, футболки, кіноекран…, аби ділити вібрації з кимось стороннім, тож хімію вона має… із самою собою. Зате О’Коннор («Емма», «Химера», серіал «Корона») і Майк Фейст («Вестсайдська історія») більш приземлені і теплі. Один більш домашній, інший «поганець», але обидва емоційно вразливі на відміну від дівчини, холоднішої за срібний трофей. Тож якщо у цій стрічці не про кохання і є бодай натяк на щирі взаємні почуття, то це почуття між героями повз героїню. Не тому, що вони переконливіше цілуються один з одним, ніж із кралею мрії. І не тому, що у сауні їхні спітнілі геніталії знаходяться надто близько, а банан О’Коннор відкушує надто двозначно. Радше тому, що вони одного поля м’ячі.

Амбіції – це сильне збудження і сильний біль (якщо амбіції не порожні). Аби глядач відчув ці потужні чуття власним тілом (хтось від побаченого захоче подрочити, а хтось – стати чемпіоном), Гуаданьїно використовує макрозйомку і рапід. Тож у слоу мо рясно крапає піт (той піт, що міг би стікати під час того жаркого сексу, який нам не показали, і той піт, що ллється на тенісний корт так нескромно і безборонно, наче на постільну білизну), а раптовий хрускіт від вибитого колінного суглоба відчувається як зламаний палець від скаженої мастурбації. Зйомка зі сторони дуже гучних і дуже лютих ударів ракетками по м’ячу зрештою здається режисерові не достатньо ефективною (хоча кожен удар схожий на найзапекліший ляпас), тому в якийсь момент камера опиняється безпосередньо на м’ячі, і тоді град помордасів атакує глядача точнісінько в лице.

Надзвичайно важливо, що в «Суперниках» практично немає нікого зайвого, лише трійця центральних дійових осіб. І немає нічого зайвого, лише їхні мудровані хвилі тяжіння й ненависті. Як у тій сцені, де у величезній Атланті, котра здається безлюдною і ледь не апокаліптичною, вирує потужний буревій, здіймаючи високі повітряні буруни, і двоє опиняються посеред урагану… з ураганом у голові й ураганом у штанях. Тільки не в серці, тільки не в серці.

Анастасія Лях