Черговий перезапуск вінтажної пригодницької франшизи про людей і динозаврів на відміну від попередньої нової старої трилогії не намагається ускладнити першоджерельну просту історію зайвими технологічно-екзистенційними поворотами. Він м’яко і водночас епічно повертається до бази Стівена Спілберга, лишаючи в кадрі просто людей, просто динозаврів, просто джунглі, просто виживання. І цікаво, що попри збереження олдскульного вайбу режисер цього ребута Ґарет Едвардс (який раніше уже зумів успішно перезавантажити інший епік про іншого величезного ящера) вперше в рамках франшизи зробив жіночий персонаж не вченою, не дослідницею, не адміністраторкою парку розваг на недоречно високих підборах…, а солдаткою і центральною рушійною силою всього дійства. Солдаткою і гуманісткою водночас. І Скарлетт Йоганссон не лише органічно скомбінувала ці риси, а і стала, по суті, новим обкладинковим обличчям завросерії.
За сюжетом, який розгортається через п’ять років після подій третього «Світу Юрського періоду», фармацевтична корпорація наймає групу досвідчених найманців (Йоганссон, Магершала Алі, Ед Скрейн), аби ті у супроводі біолога (Джонатан Бейлі) і під контролем білокомірцевого менеджера (Руперт Френд) вислідили представників трьох найкрупніших видів (на морі, на суші і в повітрі, себто плаваючого, повзучого і літаючого) і взяли проби крові, з яких фармакологи виготовлять цінні ліки для людства (точніше для багатої еліти, ясна річ). Для цього команда вирушає до того самого острова, де колись був тематичний парк, а тепер все заросло тропічними лісами. Посеред Тихого океану на шляху до локації з колишнім атракціоном, намагаючись догнати мозазавра, місія стикається зі звичайними цивільними (родиною, що вирушила у свою традиційну для літніх канікул морську подорож попри те, що світ дещо змінився і приватні мандри в оновленій екосистемі стали небезпечними, тобто суттєво небезпечнішими, ніж раніше, коли найбільше лякали страшні казки про акул), чий човен протаранив і перевернув розлючений китозавр.
Себто з моральної дилеми, що робити з цивільними, котрі можуть завадити місії, історія починається, і моральною дилемою, що робити з ліками, на котрі заслуговує все людство, а не тільки багатії, історія закінчується. Проте точно не в моральному питанні її сильна сторона. Радше в питанні ареалу і симбіозу, коли вже хочеться достукатися до якоїсь глибини, бо просто візуально гарного, але змістовно плаского видовища замало (і так само для глибини характерів недостатньо просто інформації про ПТСР у героїні Йоганссон і втрачену дитину героя Магершали Алі).
Смотрите легально на MEGOGO
Спілберг свого часу поєднав в одній думці і в одній пригоді і гуманізм (себто гуманне ставлення до всіх існуючих видів, до всіх живих істот незалежно від того, хижаки вони чи травоїдні, малі чи здоровенні), і зрозумілий справедливий жах від того, що мезозойські велетні раптово повернулися і вписалися (або не вписалися) у цивілізацію з комп’ютерами, тотальною урбаністикою і впевненістю homo sapiens, що він на цій планеті – нездоланний домінант. Спілберг і буквально, і фігурально не випустив динозаврів за периметр парку (острова Нублар чи сусіднього острова Сорна). Проте трилогія ребутів-сиквелів «Світ юрського періоду» (котра невипадково змінила в назві слово «парк» на «світ») розсунула межі і вивільнила доісторичних плазунів, бо це… гуманно, а значить правильно і навіть необхідно в контексті якщо не біологічної, то етичної еволюції.
Що ж ми бачимо в Едвардса? Очевидне повернення до так званого спілбергського питання: чи витримає сучасна екосистема камбек колосальних гігантів, які ніколи не співіснували з іншими видами, тим паче настільки дрібними, як люди і сучасні ссавці, й які потребують не лише території, а і їжі у так само колосальних об’ємах, не кажучи вже про колосальний страх, який викликає їхня близька присутність… «Ненавиджу їх. Краще б вони ніколи не поверталися», – щиро каже маленька дуже налякана дівчинка з перевернутого човна посеред океану, населеного хижими і доволі агресивними ящірками розміром з кита. І це реальність і реальні відчуття тієї самої дитини, що за часів до вивільнення динозаврів цілком могла ходити до природознавчого музею і захоплюватися скелетом тиранозавра (хоча потім вона ж приручить і посадить до рюкзака дитинча трицератопса, намацавши хиткий баланс між жахом і турботою).
І жах Едвардс не применшує, навіть більше. Навіть робить найстрашнішого генномодифікованого монстра у кульмінації дуже схожим на ксеноморфа…, себто більше на ксеноморфа, ніж на реалістичного завропсида… І так, жодного парку розваг більше точно не буде. Буде світ, де максимальні обережність і мужність треба буде суміщати з… ласкою. Саме це поєднання так красномовно уособлює Йоганссон: не оксамитова, але жіночна; не жорстока, проте жорстка. Так само, як Едвардс спромігся без претензії на ревізіонізм, але з певною реновацією в рамках повернення до старого коду поєднати «парк» і «світ»… і як вектори однієї франшизи, і як розміри одного манежу як для сюжетних обмежень, так і для сюжетних вольностей.
Анастасія Лях
Світ Юрського періоду: Відродження (Jurassic World Rebirth)
2025 рік, США
Продюсери: Френк Маршалл, Стівен Спілберг
Режисер: Ґарет Едвардс
Сценарій: Девід Кепп
У ролях: Скарлетт Йоганссон, Джонатан Бейлі, Магершала Алі, Мануель Гарсіа-Рульфо, Руперт Френд, Луна Блез, Девід Яконо, Одріна Міранда, Ед Скрейн
Оператор: Джон Метісон
Композитор: Александр Деспла
Тривалість: 133 хвилини/ 02:13
