Син теслі (The Carpenter’s Son)

Дивитися на Ніколаса Кейджа як на батька, що вірить і водночас сумнівається в божественному походженні «свого сина» Ієшуа (Ісуса), проте все рівно допомагає юнакові у зіткненні з пекельними спокусами, безумовно менш цікаво, ніж дивитися на Ніколаса Кейджа як на батька, що хоче посерфити зі своїм сином на райському австралійському пляжі, проте стикається з бандою місцевих серферів-монополістів, що не пускають чужинця до свого едему. Проте актор, якого всі ми встигли зневажити за купу екранного лайна і водночас зробити богом за неформатні ролі та фільми, що зухвало не вписуються в нудні академічні ідеали…, так чи інакше, в образі того батька чи іншого (чи третього, котрий виховує двох синів в умовах постапокаліпсису в забутій богом анахронічно ідилічній хижі), все рівно змушує нас, глядачів, завжди на нього дивитися і дивитися, і дивитися… так, наче він останній живий і невмирущий бунтівний вигнанець із… фальшивого голлівудського «царства небесного».

Історія починається з пологів. Марія у виконанні британської співачки FKA twigs (на кінематографічній території відомої за казусним ремейком «Ворона») народжує немовля в смутні часи Римського Єгипту (будучи горором, містичним і венеричним водночас – а венеричний є альтернативною назвою біологічного або боді-горору – і нібито авангардним переосмисленням біблійних міфів, «Син теслі» вдається до фізіологічної інтерпретації духовних легенд). Безіменний чоловік (просто тесляр, просто батько, просто муж) безіменної породіллі (бо ім’я Марія ми теж жодного разу не чуємо, адже імена – прерогатива хроніки, а не притчі) виводить дружину і сховане немовля з міста (Віфлеєма), де римські солдати за наказом царя-ідумеянина Ірода відшукують і вбивають усіх новонароджених чоловічої статі (тут це чоловіки без розпізнавальних обладунків, що кидають дітей у багаття, наче просто палять сміття серед нічної вулиці).

Після світанку, на якому теслі показується диявол, одразу минає п’ятнадцять років. В Єрусалимі втікачі ховаються серед общини язичників і табору прокажених, де іродові (вже іншого Ірода, Ірода Антипи, сина першого Ірода, та у фільмі історичних імен, іменувань і відомостей принципово немає) воїни не шукатимуть. Там тепер уже п’ятнадцятирічний син теслі (помітно змужнілий Ноа Джуп із «Тихого місця», котрий має ім’я іншого біблійного персонажа – праведника Ноя), поки батько всупереч своїй християнській вірі задля заробітку стругає на замовлення язичницький тотем, заводить дружбу з янгольсько-демонічним підлітком, вродливим і моторошним одночасно; чи то хлопцем, чи то дівчиною; чи то дитиною, чи то молодиком (Айла Джонстон, яка грала малу версію головної героїні у «Ферзевому гамбіті», а тепер начебто затверджена на роль нової Жанни д’Арк у База Лурмана). «Дитина» (так її усі називають: «дитиною, що ходить серед хворих на проказу») дарує синові теслі дерев’яну іграшку-змію і… вмовляє «погратися» із прокаженими, після чого (коли «дитя» штовхає юнака на заразного) кучерявий похмурий Ієшуа (ім’я його батько вимовить уголос значно пізніше) розуміє, що володіє даром зцілення (бо зі шкіри прокаженого сходить уся лепра, себто сліди «сатанинського дотику»), а люди довкола починають шепотітися про «чари чаклуна» чи «чудеса месії»…

У півтори години хронометражу режисер і сценарист Лотфі Нейтан умудрився запхати цілу купу різних біблійних казок як зі Старого, так і з Нового Заповітів: і про змія-спокусника, і про демоницю Ліліт (яка буцімто була першою жінкою Адама до створення Єви), і про розп’яття на Голгофі (нічні кошмари про ридання матері у підніжжя гори бачить закляклий у межовому розладі син теслі, не розуміючи, що на хресті власне він і висить), і про сарану (в долоні хлопець душить, а потім оживляє чи то сарану, чи то коника, що за умови вкрай складної ідентифікації все рівно є нагадуванням про єгипетські кари від старозавітного Мойсея)… Постановник (зобразивши майбутнім «спасителем» насупленого лютого отрока, котрий погано ладнає із татом-теслярем, бо переживає мерзенний пубертат і ще більш неприємні сумніви щодо справжності, тобто біологічності батька) зосереджується на вигаданому періоді (хоча якщо вважати геть усю Біблію вигадкою, то уточнювати вигаданість якоїсь з її частин є тавтологією), коли ще ментально несформований Христос, щойно осягнувший свою особливість, перебуває на роздоріжжі зла і добра, розпутті порталів угору та вниз (як Енакін Скайвокер у тому ж підлітковому віці, маючи однакову змогу стати і найвидатнішим джедаєм, і найвидатнішим ситхом аналогічно Христу та Антихристу).

І поки малому доводиться витягувати плазунів то з одного рота, то з іншого… і долати вагання, недовіру, розгубленість, гнів…, його земний батько теж перманентно охоплений сумнівом: а може, його дружина насправді банально є хвойдою і завагітніла від якогось огидного римлянина, і туфтою є всі ті оповідки про злягання зі Святим духом і пророцтва про прихід Божого сина на землю… Власне, здається, в доволі камерному і скупому контексті Лотфі Нейтана і за наявності такої неортодоксальної артистичної перлини як Ніколас Кейдж… це міг би бути єдино цікавий і нетривіальний ракурс байки про появу Агнця: точка зору звичайного теслі, котрий переживає великий чоловічий колапс і феєричне приниження через безцеремонне віроломство благовірної, що нагулялася і видала наявний фізіологічний результат за трансцендентне диво…

Анастасія Лях