Сират (Sirāt)

Істинною перлиною 9-го Київського тижня критики (і точно незабутнім шедевром, якщо ви впіймаєте його апокаліптичну хвилю безугавного рейву… чи радше присядете на неї… не під дією кислоти, а під натиском відчуття бомбардуючого нескінченним туц-туц кінця… і бажання забутися…) виявилася стрічка «Сират» франко-іспанського режисера Олівера Лаше, що здобула Приз журі Каннського фестивалю 2025. Це роуд-муві, наповнене напругою, трагедією і басами, насправді розповідає не про пошуки чогось/ когось зниклого (адже пошуки так і не досягають пункту призначення, і розшукувана людина на тому кінці кошмарної подорожі невідомо чи взагалі існує, чи мертва вона, чи жива, чи просто фантом учорашніх утопічних днів), а про відчуття наближення впритул великої війни, котрою все і вся закінчиться, і про безуспішну спробу від тієї війни втекти крізь мертву пустелю мертво-біснуватими танцями… З упевненістю можна (і варто) сказати, що так, як Лаше, ніхто ніколи про війну не знімав… і точно більше ніхто більше ніколи не зніме.

Слово «сират» (або «сірат») в ісламській теології (вірніше есхатології, що є окремим розділом теології про кінець світу) означає міст між раєм і пеклом. Цей міст простягається безпосередньо над адським вогнем і є випробуванням для всіх людей у Судний день: праведні пройдуть по ньому швидше блискавки і потраплять до раю, а грішники впадуть з моста прямісінько в пекло. Цей міфологічний понтон описується як такий, що є тоншим за волосину і гострішим за лезо меча.

Південь Марокко, місце поблизу Сахари. Камера, не поспішаючи, «їздить» по рудих, як іржа нашого старезного земного буття, і безжально твердих каньйонах. Заходить сонце чи сходить – неясно і неважливо. Посеред жовтих пустельних пісків стоять гігантські сабвуфери, і їхні баси намагаються так сильно струсити земну поверхню, щоби проломити прохід у підземелля Джаганнаму («геєни вогняної» арабською мовою). Та акустика посеред пустелі виглядає і звучить якимось тотальним сюром…, і цей сюр засмоктує глядача у наркотичний вир рейв-фестивалю, в переламані смиканими рухами ейфорійні тіла в татуюваннях і пірсингу. Крізь хвилі танцюючих невпевнено крокують немолодий чоловік і хлопчик років десяти-одинадцяти. Це Луїс і Естебан (з ними невеликий пес Піпа).

Батько і син розшукують доньку/ сестру, тусовщицю, що зникла п’ять місяців тому серед цих нескінченних електронних вечірок, серед хаосу під хаус. Дізнавшись від рейверів, що за кілька днів буде ще один двіж вглибині пустелі, батько і син ризикують доєднатися до двох автобусів своїм нерозрахованим на їзду по барханах фургоном. У цей час техно-тусу розганяє навала озброєних солдатів: в реальному світі, за межами ЛСД-забуття, розпочалася Третя світова… До примарного «раю» в серці Сахари аж до кордону з Мавританією від військових тікають кілька шукачів: хто в пошуках зниклої часточки родини (людини-ілюзії, яку ми так і не побачимо, як і вчорашній доапокаліптичний день), хто в пошуках продовження рятівного безпам’ятства…

Туц-туц, туц-туц, туц-туц, туц-туц… Ці гучні землетрусні звуки супроводжують глядача впродовж усієї картини, від них судомиться горбистий рельєф і злегка сіпається, вібрує навіть саме сонце, висока червона куля, що зверхньо висить над набитим кулями людством. Туц-туц, туц-туц, туц-туц… Баси з усіх сил хочуть достукатися крізь товщу землі до пекельного полум’я… Від самого початку подорожі за пересохлу від напруги і спеки горлянку бере відчуття, що має щось статися… І Піпа зжирає насичені ЛСД-екскременти, і каміння з урвища недобре сиплеться і летить у провалля… А сабвуфери все продовжують і продовжують розтріскувати, розламувати планету.

Все найжахливіше, що тільки може статися, стається (або станеться). Відчуття пригоди, котре начебто підморгує мандрівникам з-під колес іржавих автобусів, веселощами собак, солодкістю шоколадки, приємною кислістю апельсина…, котре промовляє людяністю і дружньою поміччю навіть просякнутих наркотою рейверів…, котре іронічно посміхається танцями безрукого Бігі і стрибками безногого Тоніна, що постукує в такт басам своїм «піратським протезом» (до речі, всі рейвери зіграли самих себе)… – все відчуття пригоди є тотально оманливим, і лише відчуття жаху є чесним і справжнім. І коли воно, найжахливіше, таки стається, далі відкривається один тільки шлях униз, до рудого вогню крізь нескінченні золотаві піски; коли найжахливіше стається, лишається сухе оголене забуття…

Що таке міст між раєм і адом, якщо ніякого раю немає?.. Війна є чорним (або кольору хакі) пеклом, пустеля є жовтим пеклом, рейвінг є різнокольоровим пеклом… Навіть родина є пеклом, тому що вона надто слабка і, розпадаючись на шматки, руйнує геть усю твою серцевину подібно до протипіхотної міни, котру не під ноги кладеш, а одразу до рота… Від фільму «Сират» тягне кричати, волати і трястись від…, ні, не від туц-туц, а від усвідомлення істинного безглуздя (чи безглуздої істини) глобального і кожного окремого крихітного кошмару. І щоби хоч якось взяти під ілюзорний контроль громовий вибух всередині, треба сильно зціпити зуби… Немає тих, кого ми шукаємо. Немає тих, кого взяли із собою. Чи лишає Олівер Лаше бодай ноту надії? Так. Але… вона тонша за волосину і гостріша за лезо меча.

Анастасія Лях