На закритті 5-го Карпатського гірського кінофестивалю, котрий проходитиме з 20 по 22 вересня в Ужгороді, покажуть відреставровану стрічку Івана Миколайчука «Така пізня, така тепла осінь». І в рамках сьогоднішніх соціально-політичних українських реалій це дуже знаковий показ, який має нагадати глядачам (особливо тим, хто виїхав за кордон і наразі не знає, повертатися після війни додому чи ні) про вагу національної самосвідомості, про біль еміграційної ностальгії; про кохання, що є в рази сильнішим, якщо розпечене любов’ю до рідних країв і пахне так само, як хліб і яблука з рідного столу.
Дія починається з пейзажів засніженого буковинського села. Осінь була дуже тепла і дуже пізня, тож перший сніг лежить на пагонах і суцвіттях. Одноногий бродяга, котрий пізніше врятує замерзлого лелеку у своєму зношеному кожусі, повільно тягне по снігу санчата, на яких сидять хлопчик і дівчинка, що гралися-гралися, а потім сказали «Давай-но не гратися, давай-но женитися!». Згодом той самий бродяга проводжає батька тієї дівчинки дорогою із села, де сіріє радянська розруха і хати стоять обірвані без дахів. Удівець взяв дочку і поїхав шукати щастя в далекій Канаді. А бродяга, сполохавши котів у напівзруйнованій хижі, згадав, що колись у цій хатині жив чоловік, що емігрував до Америки, давно то було, а коти так і лишилися: «Недарма кажуть, що собака звикає до людини, а кіт до місця. Я як ті коти…».
У заокеанській Канаді багато років по тому вже дуже старий герой, що поховав дочку і живе з дорослою красунею-онукою, мешкає в достатку, нібито не знаючи скрути, але тугою оповитий і нещасливий. Тепер він геть не упевнений, що тоді вчинив правильно, покинувши рідну землю, і мріє побачити Буковину знову. Хоча буквально побачити рідний край дідові вже не вдасться, адже майже цілковито осліп через те, що колись придбав більш дешевий котедж біля полігону, і з того полігону, де бозна що випробовують, вітер приніс всілякі недуги… Скориставшись послугами «Інтуриста» і взявши із собою онуку-канадійку, старий летить літаком через «велику воду» до Чернівців, де іноземців (включно з одним темношкірим) зустрічають жіночки і бабусі у вишиванках. «А ви це самі вишивали?» – питає канадійка-онука, котра згодом, потрапивши до села прикарпатського, дивуватиметься і тому, як тут танцюють і грають музики, і тому, як кожен із кожним здоровкається на вулиці, і тому, як сильно тягне її до місцевого холостяка-«донжуана» Григора, в котрого у хатині на стінах висять світлини світових кінодів…
Смотрите легально на MEGOGO
«А де ваші чоловіки? Тут усюди самі жіночки… – якось питає канадійка в буковинських бабусь. «Всі наші чоловіки на стіні… на фотокартках…», – сумно відповідають жінки. «Така пізня, така тепла осінь» вийшла на екрани у 1981 році, коли розпочалося радянське збройне вторгнення в Афганістан, і ясно що чимало українських чоловіків силоміць були відправлені радянською владою на ту чужу війну в дуже чужих і дуже далеких землях… (сьогодні російська влада так само відправляє свої далекосхідні етнічні меншини в Україну на чужу, путінську, війну). І на жаль, сьогодні українські жінки теж бачать своїх чоловіків на фотографіях на стіні, проте воюють українці уже за свою землю…, аби ті емігранти (біженці, переселенці), що десь у Канаді або деінде, коли-небудь змогли повернутися.
Іван Миколайчук через рак пішов із життя рано. Чимало (чи навіть забагато; більше, ніж хто-небудь з українських акторів) устиг зробити в кадрі, та за кадром як режисер успів, на превеликий жаль, зовсім небагато (втім теж більше, ніж більшість українських режисерів). Він зняв всього лише дві стрічки: «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя» і «Таку пізню, таку теплу осінь» за власним оригінальним сценарієм. Другий фільм на відміну від режисерського дебюту, котрому якимось дивом вдалося стовідсотково проігнорувати радянську ідеологічну цензор-машину і вийти абсолютно вільним, автентичним і самобутнім, уже не зміг протидіяти совковому пресингу і зазнав чимало втручань. І це, власне, видно, як в окремих місцях Миколайчук вимушено віддаляється від спадщини Параджанова і насильно вписує свою поетику в бетонні радянські реалії.
Втім, навіть канцелярський ніж тотального обрізання чи тотального обезкрилення, про яке Йосип Бродський писав «даже стулья плетеные держатся здесь на болтах и на гайках», магію Миколайчука зранив, та не вбив. Ані харизму, ані казковість, ані специфічний зрощений на колориті містицизм без буквальної містики, ані лірику, ані романтику, ані глибинно етнографічне єство його геть відірваного від будь-якої уніфікації бачення…
Так, звісно, є тут очевидні наївність і нереалістичність у погляді на захід і західне життя, на ту ж Канаду, котру Миколайчук ніколи в житті не бачив і з котрої «віє згубний вітер, що засліплює оманливим благом» (вигаданий сюжет, між іншим, став реальним і доленосним для актора Григорія Гладія, котрий епізодично зобразив головного героя в молодості якраз у мить еміграції: у 1990-х артист по-справжньому переїхав до Канади, де живе і працює понині). І є наївність в абсолюті щастя повернення… Але фільм «Така пізня, така тепла осінь» справді пізній і теплий (уже через п’ять років після виходу стрічки рак не дозволить Миколайчуку працювати далі, а ще через рік митця не стане). І та камера, що знову і знову знімає буковинські ліси і річки з висоти пташиного польоту, – наче політ самого режисера і над милим домом, і над ворожою дійсністю, і над невідомою далечінню, де він ніколи не буде.
Анастасія Лях
Така пізня, така тепла осінь
1981 рік, Україна
Режисер: Іван Миколайчук
Сценарій: Іван Миколайчук, Віталій Коротич
У ролях: Петро Міхневич, Григорій Гладій, Галина Щебивовк (Сулима), Іван Миколайчук, Лесь Сердюк, Надія Доценко, Наталія Сумська, Федір Стригун, Таїсія Литвиненко, Ярослав Гаврилюк
Оператор: Юрій Гармаш
Тривалість: 83 хвилини/ 01:23
