Важливе місце серед гучних прем’єр 9-го Київського тижня критики посів «Таємний агент» бразильського постановника і сценариста Клебера Мендонси Фільо, що здобув одразу три нагороди цьогорічного Каннського фестивалю: за найкращу режисуру, найкращу чоловічу роль для зірки серіалу «Нарко» Вагнера Моури і приз від кінокритиків ФІПРЕССІ. Дуже умовно дещо виснажливу майже тригодинну стрічку (котра більшою мірою розрахована на вузьке коло кінознавців, ніж на глядачів) можна назвати політичним трилером і ще більш умовно трилером шпигунським, хоча підкреслено жанрова назва навмисно вводить в оману про начебто наявність класичних шпигунських ігор і шпигунських кліше і загалом обманює, що перед нами мейнстрим.
Події розгортаються в Бразилії 1977 року, в місті Ресіфі під час традиційного щорічного карнавалу (однак сам карнавал нам не показують, лише газетні заголовки про кількість жертв на ньому). До міста повертається загадковий чоловік Марчело (Моура) на жовтому «фольксвагені жуку» (але то не є його справжнє ім’я). Він заїжджає на автозаправку, щоби заправитися, але призупиняється через… труп, що просто лежить посеред бензоколонки прикритий газетами. Заправник каже, що тіло ось так валяється вже кілька днів, а поліція все ніяк сюди не доїде. І власне, на цих словах якраз і під’їжджає поліцейська машина, однак, як з’ясується за кілька хвилин, прибула вона зовсім не через покійника, що вже давно почав розкладатися і смердіти на денній спеці і приваблювати зграю бродячих псів, а через «підозрілого» чоловіка на жовтому «фольксвагені жуку».
Марчело виявляється вдівцем і батьком-одинаком маленького сина, що наразі живе з дідусем і бабусею; колишнім академіком передових інженерних розробок, який потрапив до чорного списку осіб, ворожих до діючої влади, і зокрема свого часу, коли ще була жива дружина, став особистим ворогом одного корумпованого чиновника, що навіть найняв кілерів для його розшуку і ліквідації. Повернувшись до рідного міста, Марчело знаходить притулок (і вже, судячи з усього, не вперше) у старої дони Себастіани, ветеранки повстанського спротиву, що переховує в себе вдома політичних утікачів. Він хоче вивезти сина з країни і звертається по допомогу до фасилітаторки опору, аби та зробила йому і синові паспорти. Паралельно під цим вигаданим ім’ям і відповідно вигаданою особистістю влаштовується працівником у місцевий паспортний стіл (центр ідентифікації чи щось типу того), де намагається в архівних записах дістати хоч якусь інформацію про свою матір, якої ніколи не знав…, і там же привертає зовсім непотрібну увагу місцевого начальника поліцейської дільниці (відверто гнилої і огидної свині, що водить своїх підлеглих роззяв «на екскурсію» до знайшовшого тут прихисток старого нацистського солдата у виконанні Удо Кіра)…
Вельми показово, що каннська нагорода дісталася «Таємному агенту» не за фільм в цілому і не за сценарій, а саме за режисуру. З побаченого на екрані суто інформативно зрозуміти, що саме відбувалося в Бразилії за часів військової диктатури і системи репресій, коли люди просто зникали без поховань і розслідувань, а медіа були не правдорубом, а клоунським інструментом…, майже неможливо. Проте дуже легко все це відчути за атмосферою, котра очевидно що надихалася параноїдальними політичними трилерами 1970-х і водночас була відтворена Клебером Мендонсою Фільо в неординарній авторській манері з епатажною голкою сюрреалізму в копиці хаотичного реалізму. Режисер, який був дитиною за того режиму, був пригнічений (а можливо, обурений) колективною амнезією бразильського народу, що геть викреслив з пам’яті страшні події і чорні криваві десятиліття, викинув з голови так само, як з архівів повикидали імена нібито ніколи неіснувавших людей (основні вінтажні події подекуди перемежовуються кадрами сучасності, на яких дві юні офісні працівниці оцифровують старі документи і розшифровують старі аудіозаписи, намагаючись «оживити» поховану історію).
Щоби створити шорстке, як кіноплівка, насичене рельєфне відчуття повної відсутності закону, права, справедливості і навіть елементарного здорового глузду, Фільо створює надмірний об’єм персонажів і дій, які не формують сюжет як такий, але відточують знову ж таки гостроту відчуття, і те відчуття б’є гниллю просто в самий ніс, як той невідомий безликий труп на заправці у першій сцені. І звісно, невипадково при в’їзді у місто Марчело одразу зіштовхується із мертвецем, прикритим газетами серед білого дня на тлі невидимої карнавальної істерії: той труп є відображенням героя у дзеркалі, запахом страху і передчуттям недоброї миттєвої розв’язки, котрої швидше за все навіть не буде на сторінках копійчаної преси.
На початку історії, яка розгалужується відокремленими пазлами, котрі зумисно ведуть в нікуди, в акулячому шлунку знаходять неідентифіковану людську ногу (котра згодом «зникає» з моргу і «тікає» в парк «нападати» на пари і групи під час різнокаліберних і різноформатних сексуальних утіх). Паралельно з газетними заголовками про ногу в акулячій пащі син головного героя малює на білому аркуші постер фільму «Щелепи», на який мріє сходити, але дідусь, що працює механіком в проєкторній кінотеатру, не дозволяє, адже стрічка має дорослі криваві сцени, а хлопчикові сняться кошмари через один тільки постер (у фрагментах сучасності вже дорослий і теж інфікований колективною втратою пам’яті син Марчело, котрого теж зобразив Вагнер Моура, каже, що тоді все ж таки подивився картину Спілберга і як недивно нічні кошмари про акул припинилися…; напевно що «Таємний агент» здатен на аналогічний лікувальний ефект: припинити кошмари бразильської нації про жахливе минуле).
Фільо поєднує трепетне ставлення до необхідності пам’ятати історію з трепетним ставленням до світового кінематографічного архіву. Так, приміром, окрім «Щелеп» на яскравій кольоровій афіші можна побачити Бельмондо на екрані чорно-білого телевізору. Звісно ж, у комедії 1973 року «Надзвичайний» (le Magnifique), котра мала альтернативні назви «Чоловік з Акапулько» і… «Таємний агент». Бельмондо там грав одразу дві ролі: письменника, що пише надумані шпигунські романи в дусі бондіани, і супершпигуна-героя цих романів. При цьому починався «Надзвичайний» з нарочито пародійної шпигунської сцени, яка виявлялася книжною главою аж на двадцятій хвилині: в тому вступному епізоді агента французької розвідки, що виконував секретну місію в Бразилії, захоплювали вороги на гелікоптері разом із телефонною будкою (саме під жовтим дахом таксофона Вагнер Моура зображений на постері «Таємного агента»), потім та телефонна кабінка падала в море, і шпигуна розривала на шмаття акула…
І буквальну, і фігуральну подвійність, вірніше роздвоєність (Бельмондо грав дві ролі, Моура зіграв дві ролі, а реальні люди, що протистояли системі, змушені були жити роздвоєним життям і мати другі, несправжні чи… несправжньо справжні, імена) із максимально виразним, максимально кінематографічним, максимально образним і напевно що максимально шокуючим сюром Фільо показав в морді звичайного незвичайного хатнього кота дони Себастіани, вірніше котів-сіамських близнюків з єдиним тулубом, чотирма лапами і двома обличчями…
Анастасія Лях
Таємний агент (O Agente Secreto)
2025 рік, Бразилія/ Франція/ Нідерланди/ Німеччина
Продюсери: Клебер Мендонса Фільо, Вагнер Моура
Режисер: Клебер Мендонса Фільо
Сценарій: Клебер Мендонса Фільо
У ролях: Вагнер Моура, Марія Фернанда Кандіду, Карлос Франциско, Еліс Карвалью, Таня Марія, Роні Вієла, Габріель Леоне, Томас Акіну, Лора Луфезі, Удо Кір
Оператор: Євгенія Александрова
Композитори: Матеус Альвес, Томаз Альвес Суза
Тривалість: 158 хвилин/ 02:38
