Точка зіткнення (Sharp Corner)

Цей маленький і практично непомітний (на превеликий жаль) для широкого глядача канадський фільм насправді є напевно що найкращим психологічним трилером за багато років, а один із найбільш непомітних і недооцінених голлівудських акторів Бен Фостер, якому майже ніколи не дістаються головні ролі, саме тут, перебуваючи одночасно і в самісінькому центрі, і в «гострому куті»…, грає апофеозну кульмінацію свого нерозкритого драматичного таланту, все ще залишаючись принципово «маленьким».

За сюжетом звичайна родина (батько, матір, син віку початкової школи) переїжджають до нового будинку, щойно придбаного за підозріло низьку ціну. Вона працює психотерапевткою. Він «щось там робить» у якійсь конторі, що займається створенням сайтів під ключ. Подружжя не надто грошовите, і тому їхній вибір упав саме на цей дім, що розташований у глушині біля шосе на самому розі, проте має чудовий простір і таку прибудинкову ділянку на задньому дворі, що навіть можна влаштувати поле для міні-гольфу, про що, власне, і мріє з першого ж дня переїзду «голова сім’ї» (цей нарочито патріархальний термін в контексті фільму має суто психологічну, а не гендерно-фізичну підошву).

Розпаковуючи речі першого ж дня, будуючи плани, радіючи довгоочікуваному «будинку мрії» (до якого родина перебралася з тісної міської квартири), чоловік і дружина, вклавши хлопчика спати, облаштовуються на кухні і, не підіймаючись нагору у спальню, вирішують «помітити» нову оселю актом кохання. Та просто посеред сексу, на тлі якого за вікном постійно миготять фари машин і доноситься специфічний звук гуми, що гучно стирається при неакуратному входженні в поворот…, щось на вулиці з приголомшливим ревом і гуркотом бахкає, і на кухню через шибку влітає автомобільне колесо… Виявляється, низька ціна особняка була обумовлена тим, що на розі, де стоїть будівля, постійно трапляються ДТП, і той аварійно-небезпечний поворот є регулярно повторюваною «точкою зіткнення» машин із машинами, машин із деревами, машин із будинком…, точкою зіткнення життя і смерті, що змінюють одна одне просто на цій галявині перед чиїмось «домом заповітної мрії»…

Головний герой Джош, навколо психологічної патології котрого розгортається весь цей важкий і похмурий slow burn саспенс, має всередині свого очевидного ментального розладу, що поступово перетворює його на дуже тихого маніяка, метафоричну «точку зіткнення», котра проеціюється на буквальну точку зіткнення за його «ідилічним» вікном. Всередині емоційної невдоволеності Джоша самим собою спрацьовує тригер, аналогічний педалі газу в автівці, що влітає в аварійний смертоносний поворот. В оригіналі стрічка Джейсона Бакстона (відомого за соціально-психологічною підлітковою драмою «Чорний дрозд») називається «Гострий кут», що є семантичною антитезою і водночас семантичною сестрою поняття «глухий кут»: складний саморуйнівний персонаж, який нищить власну сім’ю за рахунок ілюзії спасіння чийогось чужого життя, заганяє себе не в тупик, а саме у гострий кут, що стає все гострішим із кожною новою буквальною і фігуральною аварією і зрештою загрожує розрізати Джоша навпіл, на умовного доктора Джекіла та умовного містера Гайда.

Смотрите легально на MEGOGO

«Амбіції – це для нього лайливе слово», – говорить про чоловіка дружина за вечерею, на яку запрошено інші сімейні пари, більш або менш (але переважно все-таки більш, судячи з розмови за столом) фінансово успішні за пару Джоша і Рейчел. Цілком очевидно, що жінці не подобається відсутність амбіцій в характері її мужа. І дійсно, протагоніст постає перед нами нарочито людиною м’якотілою, максимально безініціативною і стагнаційною в плані кар’єрного просування. На роботі він не отримує підвищення, на яке розраховував; роботу свою ненавидить і обов’язки виконує механічно і мляво. Проте від самого початку чітко видно в найдрібніших мікро-емоціях і чітко чутно в найменших інтонаціях голосу (здається, після цієї картини Бена Фостера можна заслужено називати генієм мікро-гри), як роздувається його притуплене его, котре «жартома» (та чи жартома насправді?) бажає спершу влаштувати міні-гольф, а вже потім облаштувати дитячу кімнату.

Коли на обличчі актора вперше мерехтить відносно помірковано одержимим сяйвом натяк на нездорове задоволення від катастроф на його галявині, можна помилково подумати, що маємо справу з алюзією на еротичний боді-трилер Девіда Кроненберга «Автокатастрофа», де герой Джеймса Спейдера відчував ерекцію від аварій і від пошматованої аваріями плоті. Але герой Фостера хворий на інакшу девіацію: він переживає комплекс/ синдром супергероя або комплекс/ синдром рятівника. І там, на власній ділянці, споглядаючи мить переходу від життя до смерті, він нарешті відчуває свою значимість, адже це його і нічия інша галявина, його територія, його сфера впливу і сфера контролю, і тільки він може врятувати життя на тому проклятому повороті.

Коли розлючена жінка, вбачаючи в аномальній поведінці чоловіка загрозу і схибленість, відправляє його спати в дитячу кімнату, а наляканого сина лишає спати біля себе, его Джоша знову здувається. І це яскравіше за бутафорські зірки на настельних шпалерах видно у погляді Бена Фостера: розгубленому, мізерному, скрученому до розмірів мізинцевого нігтя. Тут, під дитячою ковдрою, він знову маленька-маленька, непомітна, відсутня людина. А там, у вирі жахливих подій на його приватному подвір’ї, він – супермен. І нічого, що порятунок від смерті вимагає облаштування сприятливих для смерті факторів, адже він, великий Джош, усе розрулить… Чи не розрулить…

Анастасія Лях