Тут і зараз (Here)

Режисер Роберт Земекіс, душу котрого зіпсувала комп’ютерна графіка, продовжує цифрові експерименти. І його останній проєкт – це фіксація на стедікам кількох квадратних метрів простору, що не рушає з місця, але рухається у часі. Тобто це в усіх можливих сенсах камерна (локальна) історія, де буденне життя (і буденну смерть), рухаючись спіраллю некамерної (глобальної) історії, буквально в чотирьох стінах однієї кімнати розігрують Том Генкс, Робін Райт, Пол Беттані, Келлі Райллі, Мішель Докері…

Важливо, що в оригіналі стрічка має назву «Тут». Не «Тут і зараз» і не «Тоді, зараз, потім», а просто «Тут». Бо це історія саме про місце. Місце (крихітна крапка у величезному космічному просторі) від динозаврів, що пробігали цією галявиною, коли навіть натяку на фундамент тут не було, до кімнати з меблями, телевізором і зрештою айпедом у збудованому на місці динозаврів будинку… місце є константним, тоді як час нестримно змінний.

Головна героїня від початку і до кінця лишається за кадром, тоді як в кадрі мерехтять і метушаться неголовні просто якісь люди. Головна героїня – це непорушна, нерухома, стабільна камера, що знімає з однієї точки одну точку. Камера уособлює кінематограф, який, на думку Земекіса, на відміну від людей та їхніх історій, що з’являються і зникають нескінченну безліч разів у космічному плині, є чимось константним і навіть вічним, єдиним намертво зафіксованим «життям». І нехай це здається режисерським цинізмом (цинізмом художника, цинізмом митця, цинізмом творця), бездушним нарцисизмом…, проте насправді це абсолютно чесне та щире зізнання мувімейкера, котрий робить кіно заради кіно.

Герої Marvel, споглядаючи тотальні руїни (буквально одного царства, фігурально цілого всесвіту, бо саме з руїн всесвіт повстав і саме руїнами він неодмінно колись скінчиться), якось сказали, що «Асґард – це не місце, це його люди». У Земекіса ж навпаки, люди не мають жодного значення, важливе лише місце. «Ти убивав людей на війні?» – запитує син (майбутній Генкс) батька (Беттані). «Важко сказати… Розумієш, там, на війні, панує такий хаос, що людей навіть не бачиш і не розрізняєш. Бачиш лише відблиски касок…». Фільм Земекіса так само не бачить і не розрізняє людей. Бачить лише відблиски кінокамери.

Смотрите легально на MEGOGO

Якоїсь миті просто в камеру летить кулька бруду. Буквально це діти кидають ком свого гніву в імперського англійського офіцера («червоного мундира»), колонізатора Америки. Фігурально це глядацька кулька невдоволення, що летить і в цей фільм, і в його автора, і в багато-багато фільмів загалом, які вчора, сьогодні, завтра не сподобалися і не сподобаються публіці. А «Тут» має всі шанси викликати праведний глядацький гнів, бо час на його перегляді тягнеться неймовірно довго, ніби і справді від самих динозаврів.

Референсами тут звучать «Дерево життя» Терренса Маліка з тими самими великими вибухами і доісторичними ящірками та «Історія примари» Девіда Лоурі (дитина під білим простирадлом навіть грається в привида в одній зі сцен). Та на відміну від тих картин, які попри відірваність і відчуженість митця від глядача і попри претензію на простір і час крізь простір і час… все ж не цуралися розповідати «хоч якусь» історію, для стрічки Земекіса розповідь є суто номінальною і марнотратно формальною.

Репліки так само геть неважливі. Персонажі можуть говорити перед камерою будь-що. І робити будь-що. Адже саме цій камері і саме в цьому моменті (тут якраз підійде назва «Тут і зараз») абсолютно все рівно, абсолютно байдуже. І цифрове омолодження Тома Генкса і Робін Райт (які ні-ні-ні, не схожі на своїх героїв із «Форреста Ґампа», не викликають ностальгію, не продукують теплі ремінісценції) теж символізує, вірніше цілком відповідає холодній байдужості цієї камери, яка єдина тут, повторюся, виконує головну роль… вірніше єдину роль.

Може здатися, що «Тут» схожий на спектакль, але ні. Адже будь-яка театральна сцена, маючи в озброєнні одну-єдину сцену, імітує наявність багатьох майданчиків (локацій, місць), а фільм Земекіса навпаки, потенційно володіючи безліччю майданчиків, імітує пастку однієї точки. Точки, в яку колись випав сніг льодовикового періоду, в якій розтанув сніг льодовикового періоду, в яку протік чийсь дірявий дах, в яку відійшли чиїсь води, в яку відійшла чиясь душа… В яку протікає крапля за краплею нескінченно плинний і нескінченно талий час.

«Можеш лишитися тут на всю ніч… – Я можу лишитися на все життя».

Персонажка Келлі Райллі (матір персонажа Генкса) розповідає анекдот про лікаря, що повідомляє пацієнтові хорошу і погану новину: хороша – жити пацієнтові лишилося одну добу, а погана – лікар забув повідомити про це вчора. «Тут» як той не надто відповідальний лікар, так само повідомляє нам, глядачам, що часу лишився нуль… вірніше, що час – це завжди нуль, коло без початку, кінця і наповнення.

Такий підхід, такий ракурс, такий досвід мають місце і мають право, і навіть мають певну велич (чи певну величину, площу чи квадратуру надій і розчарувань). Але це право діє тільки один раз. Бо з одного боку, «Тут» занурює в магію (магію круговерті буття в одній середньостатистичній кімнаті), проте з іншого – вганяє в параліч, повну і невиліковну прикутість до одного місця на все життя, і з цим відчуттям метелика у скафандрі не бажає жити жоден глядач.

Анастасія Лях