Ти мене любиш?

Друга після «Героя мого часу» повнометражна робота сценаристки і режисерки Тоні Ноябрьової довела, що ця українська кінематографиня надзвичайно тонко відчуває і відображає на екрані епохи, настрої і характери того чи іншого історичного часу, вихоплює найдрібніші і водночас найгостріші нюанси і складає з нюансів дуже точний і водночас написаний легкою рукою портрет певної історичної доби. Але не далеких позаминулих століть, а обов’язково тих соціально-політичних періодів і десятиліть, котрі у різному віці застала і пережила сама.

Після колоритної іронічної трагікомедії про приїжджого провінціала, який шукає удачу і щастя у великому сучасному Києві, але стикається з екзистенційним колапсом, бо зі свого провінційного кола вже начебто виріс, а до елітного кола ще не доріс і навряд чи доросте коли-небудь…, Ноябрьова представила драму дорослішання про сімнадцятирічну киянку Кіру, котра вчиться на першому курсі акторського і стрімголов крокує від дитинства до юності на рубежі епох, коли добігає кінця ера СРСР, але час незалежної України ще не настав, і нація перебуває у стані розгубленої невизначеності, прострації і водночас надії на відмінне від сьогодні і вчора світле завтра. В аналогічному перехідному міжсезонні перебуває і героїня.

Звісно ж, Тоня створила Кіру і її навколишній світ на ґрунті власних спогадів і власного дорослішання. Хоча перехідний 1990-й для авторки був роком глибокого дитинства, а не юнацтва, адже Ноябрьовій тоді було лише сім і вона вчилась у першому класі, а не на першому курсі. Проте на екрані ми спостерігаємо насичення таких влучних дрібничок, котрі є позачасовими і переходять від покоління до покоління абсолютно незалежно від історико-політичних процесів. Як, приміром, вата у ліфчику неповнолітньої дівчини (той самий пушап, тільки нашвидкуруч і власноруч, з жорстким лейблом «зроблено в СРСР») чи нарядні шмотки з маминої шафи.

Смотрите легально на MEGOGO

Кіру зіграла 23-річна Карина Химчук, котру раніше глядачі могли бачити в яскравому образі сільської продавчині Свєти з іронічної гангста-трагікомедії про мрії української провінції. І саме завдяки Карині, її безпосередності та сміливості Кіра вийшла дивовижно живою та справжньою, наче матеріалізований відгук суперечливої підлітковості абсолютно кожної реальної дівчини (більш справжньою, ніж, наприклад, Маша у витонченому, але надто сором’язливому виконанні Маші Федорченко з титулованої стрічки «Стоп-Земля»; втім, і драми дорослішання Катерини Горностай і Антоніни Ноябрьової дуже відрізняються за характером: перша поетична і делікатна, друга приземлена і прямодушна). До речі, в кадрі можна помітити і Євгена Бушмакіна, виконавця головної ролі, ролі Жоріка, у «Герої мого часу», але тут акторові дістався епізод, камео мешканця комуналки у трениках і олімпійці, що відкушує палку ковбаси і відригує.

«Ти мене любиш?» – це запитання, якщо пригадати, ми дуже часто задавали оточуючим нас людям у дитинстві та юності, а потім, коли стали дорослими і тим паче зрілими, і поготів немолодими, стали задавати все рідше. Бо наївність від нас безповоротно пішла. І сліпа віра у вагомість відповіді на це запитання. Кіра задає його впродовж фільму тричі: батькові, хлопцеві, матері. Бо потребує почути «люблю», буцім то слово володіє лікувальною магією і допоможе втримати хлопця і татові не піти до коханки, і взагалі втримати світ від змін.

Адже дорослішання і картина Тоні Ноябрьової саме про зміни. Головна героїня переживає перший секс, що змінює її тіло; переживає першу закоханість і перше розчарування, що змінює її світогляд; переживає сварки і зрештою розлучення батьків, що змінює її дитячу казку; переживає класову зміну, коли переїжджає з великої батьківської квартири до брудної і тісної комуналки та міняє обідній стіл з олів’є і шпротами на суп без нічого, зварений з голої кістки (до речі, ще одне камео: зірка «Памфіра» Соломія Кирилова зобразила випадкову жінку в черзі до гастронома, котра втюхує Кірі обгризену кістку); переживає смерть дідуся, яка змінює її світ зі «світу без мертвих людей» на «світ з мертвими людьми». А тим часом так само незворотні зміни переживає країна, котра переступає з однієї епохи в іншу.

Зміна на нове не може відбутися без руйнування старого. Старе має впасти, має щезнути. Тож Радянський Союз падає і зрештою щезає. Попереду чекають так звані «буремні» чи «бандитські» 90-ті, де вчорашні фарцовники, спекулянти, що возили з-за кордону джинси, пепсі, жуйки (такі як спритний і слизький друг Кіриної родини Воронін у виконанні телеведучого Андрія Шабанова), перетворюються на бандитів на мерседесах, у яких «все схвачено»; а такі, як Кірин батько, митці знову лишаються аутсайдерами, бо їхня епоха ще не настала.

Паралельно щезає і старий особистий світ героїні (як щезнув батько з усіх сімейних світлин, бо мати його звідусіль повирізала). Падає хитка споруда дитинства (символічно в одній зі сцен Кіра лежить на снігу і споглядає перед собою напівзруйновану багатоповерхівку). Разом з новою ерою перед нею відкривається нове життя. Та ми, глядачі, можемо тільки гадати, ким саме вона стане: можливо, сяде до Вороніна у мерседес і стане «подружкою бандита»; а може, таки стане актрисою, і хоча у 1990-х українського кіна майже не буде і не буде ще багато років після 90-х, та вона все ж дочекається свого часу і буде зніматися…, як дочекалася режисерка, що її створила.

Анастасія Лях