Варвар (Barbarian)

Так, жанр горору безперечно продовжує квітнути у своєму ренесансі, і «Варвар» режисера-дебютанта Зака Креггера (обов’язково запам’ятайте це ім’я) не просто ще одне тому підтвердження, а точно кращий горор року, що вже майже минув, і взагалі один з кращих фільмів 2022. Настільки страшний, настільки до найдрібніших дрібниць продуманий, настільки несподіваний, настільки змістовний і метафоричний, що від враження і захоплення хочеться аплодувати і скандувати «мо-ло-дець!». І здається, настільки образно, фігурально, крізь вуаль-призму «низької» жанровості про харасмент та культуру погодження ще ніхто не висловлювався.

Стрічка, до речі, не лише отримала найвищі оцінки від критиків, але й стала касовим гітом, заробивши вдесятеро більше за свій бюджет (45 мільйонів касових зборів проти 4,5 мільйона виробничих затрат).

Дія відбувається у Детройті (і це дуже важливо). У місто приїздить молода дівчина, що домовилася про робочу співбесіду: посаду асистента на новому проєкті незалежної режисерки-документалістки (так, Креггер знову-таки невипадково поміщає своїх персонажів у ріднесеньке кінематографічне середовище, адже саме з нього і зокрема з Гарві Вайнштейна розпочалася глобальна перебудова розуміння і усвідомлення широкими масами суті сексуального насилля). Вона приїздить пізно ввечері. Квартал, де зупиняється її таксі, зовсім темний (вже уранці вона побачить і жахнеться, що цей район колись давно симпатичних приватних садиб тепер майже цілковито пустий, занепалий, напівзруйнований, вимерлий). Ллє сильний дощ. Будинок, котрий вона орендувала онлайн, здається більш-менш непоганим на тлі довколишніх руїн. Але виявляється, що в ньому вже хтось живе…

Начебто привітний, милий молодик (його грає завсідник горорів Білл Скашгорд, і це одразу насторожує) каже, що теж зняв цей будинок на кілька днів через онлайн-бронювання, але на іншому сайті. Типу виникла накладка. Та на дворі вже ніч, у конторі з бронювання ніхто не бере слухавку, у мотелі поблизу вільних номерів немає. Дощ не зупиняється, і мокрій дівчині в чужому місті нема куди іти… Героїня не дурепа і з недовірою та опаскою сприймає пропозицію хлопця переночувати. Не п’є чай, який той запропонував. Не пригощається вином, яке той відкоркував (ну правильно, адже незнайомець міг сипнути туди снодійне чи наркотики, аби потім, звісно ж, зґвалтувати). Та слово за слово, і виявляється, що дружній парубок теж любить документалки, шарить у інді-кіно і все таке… І градус тривоги починає стрімко падати…

Смотрите легально на MEGOGO

На сюжет Зака Креггера надихнула науково-популярна книга «Дар страху». У ній серед іншого містився адресований жінкам заклик не ігнорувати так звані підсвідомі «червоні прапорці» («тривожні дзвіночки») у повсякденному спілкуванні з чоловіками і довіряти своїй інтуїції. Так Креггер придумав історію про дівчину, що намагається заселитися у заброньований будинок, але виявляє, що там вже хтось мешкає… Проте авторові здалося (і не безпричинно), що така от доволі проста концепція буде геть передбачливою для глядача (ще й Скашгорд, що насторожує з самого порогу). І тоді Креггер додав приголомшливий твіст.

Так, тут настільки усе продумано, що немає жодної зайвої репліки і жодної ненавантаженої смислом деталі, починаючи з міста Детройт і назви «Варвар».

Цікаво, що американське місто-привид Детройт, яке через своє багаторічне спустошення і розруху здається ідеальною декорацією для трилерів, горорів, містики, детективів… та будь-яких моторошних історій, експлуатується Голлівудом геть рідко. За останні роки можна згадати лише вампірську лав-сторі Джармуша «Виживуть тільки коханці» і камерний трилер «Не дихай». Креггер виправляє цю несправедливість і складає анти-оду Детройтові. І в одному з флешбеків він навіть малює далекі рейганські 1980-ті, показує ту саму незбагненну, сумну мить, коли ряди акуратних особняків і зелених газонів почали перетворюватися на фізичні й духовні пустки. Промислова криза змусила людей бігти з Детройту до інших міст. І потім ніхто не схотів повернутися.

Так Детройт перетворився на примару. А Креггер задумався над тим, яких привидів може ховати місто-привид… І в цьому ж контексті з’явилася назва «Варвар». Адже коли будинки стоять пусті і без нагляду, і немає кому за них постояти, сказати непрошеному гостеві «ні»…, знайдеться чимало охочих чужинців увійти, вторгнутися силою і безцеремонно, буцімто це цілком нормально й прийнятно.

Розумієте, до чого я хилю? Так, звісно. Алегорист Креггер використав Детройт і символічний детройтський будинок як метафору сексуального вторгнення без запрошення. Коли головна героїня розслабляється і нарешті зав’язує дружню бесіду з незнайомцем, то серед іншого згадує про колишнього бойфренда, що її кинув, і ніби з легкою злістю на саму себе констатує, що була з екс-хлопцем надто поступливою, смиренною, безвідмовною. З цього зізнання починається поступове розкриття саме цієї сторони характеру дівчини, її так званого «комплексу матусі» по відношенню до чоловіків, котрим вона не може сказати «ні», котрим схильна завжди довіряти навіть через «бар’єр недовіри» (що, як бачимо, ламається вельми легко і швидко, за кілька речень і за один спільний інтерес) і котрих підсвідомо хоче ніжити і рятувати.

І саме цей «комплекс матусі» (тому в сюжеті у Креггера з’являється буквальна «матуся», потворне віддзеркалення цієї нездорової і насправді руйнівної жіночої риси) заважає жінкам казати чітке «ні» у відповідь на сексуальне домагання. Бо цієї миті жінка собі каже: «Нехай, я потерплю, з мене не убуде, а йому, бідоласі, це потрібно».

В один і той самий будинок навідується один чужинець, другий, третій…, і хтозна, хто є справжнім господарем. А в одну історію режисер вміщує ще парочку «історій в історії», котрі на виході утворюють єдиний концепт. Так з’являється третій персонаж у виконанні Джастіна Лонга (актора, що дивним чином поєднує завсідництво у ромкомах із завсідництвом у горорах; чого вартий один лише «Бивень», де його герой так само навідався у будинок, у який навідуватися було не слід, і якщо там псих зробив із нього моржа, то тут псих спробував зробити з нього грудне маля), бадьорий і життєрадісний актор телесеріалів, що мчить до Детройта, аби продати старий батьківський дім, бо ж наразі весельчакові дуже потрібні гроші на адвокатів: колега подала до суду за домагання.

Як бачимо, Креггер, не розповідаючи історію про харасмент (адже це історія про жахливе жахіття у підвалі будинку), таки розповідає історію про харасмент. І показує обидві сторони умовного гендерного конфлікту. Спершу дівчину з «комплексом матусі», що опиняється наодинці із незнайомим хлопцем, що, можливо, серійний маніяк чи як мінімум разовий ґвалтівник (а може, він справді хороший хлопець, що серед ночі у незручній ситуації має протистояти стереотипові про маніяків). А потім молодика з «комплексом мачо», що вважає за необхідне наполегливо домагатися свого попри «ні», бо ж, як кажуть чоловіки, «жіноче ні то насправді так».

І безперечно, аби рівняння Креггера було укомплектованим, хтось у цій багатошаровій шараді має бути істинним серійним сексуальним маніяком. І хтось має бути справжнім варваром – чужинцем, дикуном, «тим, хто бурмоче» (так, навіть цей буквальний переклад слова «варвар» із грецької Креггер обіграв у сюжеті); тим, хто несподівано воскрес з минулої, докризової і дохарасментової епохи.

Анастасія Лях