Великим місцями красивим розчаруванням виявилася фентезійна романтична історія, де Марґо Роббі і Колін Фаррелл зіграли усвідомлену одиначку й усвідомленого одинака, котрі попри любов подорожувати на самоті погоджуються на максимально дивну спільну пригоду після того, як випадково побачили одне одного на чужому весіллі, відчули взаємні вібрації, але розійшлися у протилежні боки, бо вона… танцює, а він ні… (як казав Дракс з «Вартових галактики», «всі люди діляться на танцюристів і нетанцюристів, і Квіллові ніколи не бути разом із Ґаморою, бо він танцює, а вона ні»).
Від такого акторського тандема, котрий одразу здавався досить неочікуваним, але цікавим і… викривляючим голлівудські лекала…, ми, глядачі, точно сподівалися побачити і почути набагато більше, ніж в результаті почули і побачили. Так само на набагато більшу уяву та набагато більший відхід від сентиментальних банальностей мали спромогтися розумний і витончений режисер Когонада, що зняв надзвичайно ліричний інді сай-фай «Після Янґа» з тим самим Фарреллом у головній ролі, та аналогічно розумний і вишуканий сценарист Сет Рейсс, автор соціально-сатиричного гастрономічного горору «Меню». На ділі ж з невідомої причини з усіма цими складно думаючими творчими людьми (акторами, постановником, вигадником сюжету і діалогів) стався очевидний злам накопиченого досвіду і накопичених ідей, який призвів до відчуття тоскного нежитю замість занурення у щемливо магічну лав-сторі.
Незграбність, недогумор і фальшивість нещадно ріжуть по ніжних і хвилюючих глядацьких очікуваннях уже тоді, коли Девід (Фаррелл), про якого ми геть нічого не знаємо, приїхавши на весілля знайомих, вирішує скористатися послугою автівки напрокат і потрапляє до химерної контори, де двоє менеджерів (Кевін Клайн і Фібі Воллер-Брідж) поводяться вкрай неадекватно і впарюють йому навігатор (бо типу «смартфон може будь-якої миті раптово накритися»), який виявляється чимось на кшталт машини часу у поєднанні з компасом кохання…, і при цьому британка Воллер-Брідж нащось надає своїй цілковито неважливій епізодичній персонажці нарочито карикатурного німецького акценту. Можливо, таким чином Когонада (котрий заявив, що надихався паралелями з романтичними трагікомедіями Біллі Вайлдера й Ернста Любича) хотів зробити легкий реверанс чи радше кивок у бік німецького коріння Любича, та натомість увігнав у доволі крінжовий образ з коронним вигуком «Натюрліх!» (як казав один із персонажів «Покровських воріт»: «Натюрліх, Маргарито Павлівно!») зазвичай дотепну і розважливу англійську актрису і драматургиню.
«Велика смілива красива подорож» (яка виглядає ще більш порожнисто на тлі цієї довгої поетично претензійної назви) починається як «Траса 60» (улюблене казкове роуд-муві замріяної молоді початку нульових), продовжується як «Шербурзькі парасольки» (класичний мюзикл французької нової хвилі, котрий попри культовий статус, «Золоту пальмову гілку» і нетлінну художню цінність… насправді сильно дратує багатьох кіноманів і навіть кіноекспертів), а закінчується як «Вічне сяйво чистого розуму» (улюблене кіно міленіалів-меланхоліків-естетів)…; проте в усіх трьох порівняннях фільм Когонади сприймається як дуже поганий, кволий, схематичний, позбавлений будь-якого об’єму і наче притягнутий за вуха нізвідки випрошуючий пластмасові квіти і пластмасові сльози ремейк; комедія без жартів, мюзикл без хореографії і вокалу, драма без реальної драми, мелодрама з надто сильним лікарняним запахом замість мильних бульбашок.
Двері, які впродовж загадково-чудернацької подорожі постійно виникають просто в повітрі і ведуть у місця та події, почергово знакові і болючі то для Девіда, то для Сари (Роббі, котра відчайдушно намагається грати значно більше, ніж цей сценарій їй дає, проте з ясних причин не виходить), є дебелим і громіздким кодом до розуміння не надто завуальованої ідеї: аби наважитися відкрити двері в майбутнє, спершу треба наважитися позачиняти деякі двері в минуле, що так і лишилися привідчиненими чи навіть розверстими настіж. І якби творцям фільму вистачило магії (чи принаймні інструментів ілюзії магії), ті хвіртки у просторі залишених без відповідей питань і страхів могли би стати дорослою інтерпретацією дверей для керролівської Аліси, де Алісою були би не стільки окремо Девід і окремо Сара, скільки їхнє спільне взаємне почуття одне до одного, поки що незріле і розгублене.
Серед усіх переважно прямолінійних і тривіальних реплік зерно хоча би якогось натяку на філософський підхід до романтики проростає у фразі головної героїні про картину Ренуара «Дві дівчини за фортепіано» (улюблене полотно її померлої матері), про те, як захоплює тиха безкорисливість тієї дівчини, котра не грає, а охоче задовольняється тим, що просто перегортає сторінки нотного зошиту, поки грає інша. В цих невидимих стосунках між двома фантазіями французького імпресіоніста можна зчитати сенс майже недосяжної гармонії в любові та щасливому співжитті двох самодостатніх і водночас боязких партнерів: треба змиритися із тим (і охоче задовольнитися), що гратиме в тандемі завжди лише один, а другий перегортатиме для нього сторінки… Та навіть це посіяне зерно марудна карамельна стрічка (карамель якої має пісно-несмачну начинку) не вирощує до стану бодай тоненької, бодай кількасантиметрової стеблини.
Анастасія Лях
Велика смілива красива подорож (A Big Bold Beautiful Journey)
2025 рік, США
Продюсери: Бредлі Томас, Юрі Генлі
Режисер: Когонада
Сценарій: Сет Рейсс
У ролях: Колін Фаррелл, Марґо Роббі, Кевін Клайн, Фібі Воллер-Брідж, Лілі Рейб, Джоді Тернер-Сміт (голос), Біллі Магнуссен, Сара Гадон, Хлоя Іст, Геміш Лінклейтер, Дженніфер Ґрант
Оператор: Бенджамін Лоуб
Композитор: Хісайсі Дзьо
Тривалість: 109 хвилин/ 01:49
