Вони клонували Тайрона (They Cloned Tyrone)

Назва цієї колоритної та ексцентричної сатиричної антиутопії, буквально і фігурально дуже чорної сай-фай комедії зухвало ось так от одразу, просто сходу видає нібито головний твіст. Тобто за сюжетом невідомі «вони» (іншими словами, білий американський істеблішмент) справді клонували… тільки не Тайрона, а Фонтейна. Головного героя у виконанні Джона Боєги звуть Фонтейн. Тож автори-хулігани на чолі з багатообіцяючим режисером-дебютантом Джуелом Тейлором змусили глядача впродовж усього фільму думати-гадати, хто ж такий Тайрон… І зрештою «таємниця» ця розкривається аж у сцені після фінальних титрів.

На екрані з’являється барига Фонтейн, типовий мешканець чорного району («негритянського гетто») під назвою Глен (алюзія на Гарлем, звісно ж). Сенс його життя обмежується щоденними «прогулянками» вулицями кварталу і збиранням «данини» з наркоторговців і сутенерів. Іноді доводиться ламати ноги дилеру з конкурентної банди, що заліз не на свою територію. Живе Фонтейн разом із матір’ю, котра цілими днями дивиться телешоу і не виходить з кімнати. Колись у нього був молодший брат, та хлопця застрелив білий поліцейський… Фонтейн ніколи не посміхається, завжди похмурий, здебільшого мовчазний і з усіма без винятку жорсткий та неввічливий…, окрім хіба що старого безхатька, що завжди сидить на тротуарі на одному і тому самому місці з пластиковим стаканчиком у руці, в котрий Фонтейн, проходячи повз, завжди щедро підливає пива зі своєї пляшки.

Глен виглядає так, наче застряг наприкінці 1990-х. Сутенери носять шуби і блискучі брязкальця, їздять на так само блискучих каділаках і шмалять із золотих пістолетів. А Фонтейн, приміром, хоча й ніколи не посміхається, та має усі золоті зуби («Вони клонували Тайрона» заслуговує оплесків щонайменше за те, що кардинально перекроїв пригладжений образ Джона Боєги, котрий прилип до актора після «Зоряних війн»; ну і на Джеймі Фокса у шкіряному плащі кольору бордо та зі збоченськими бакенбардами теж варто подивитися; хоча експресією обох переграла Тейона Парріс у ролі повії Йо-Йо).

Звісно, на кримінальних вулицях Глена постійно стаються бандитські сутички і перестрілки. Тож якось Фонтейн помирає із шістьма кулями в тілі… А потім знову прокидається наче й не було нічого і повторює свій звичайнісінький день: збирає гроші, підливає бродязі пива…

Смотрите легально на MEGOGO

Винахідливість «Вони клонували Тайрона» щодо теми расизму можна порівняти із «Пасткою» («Геть») Джордана Піла, а структурно стрічка Джуела Тейлора нагадує «Хижу у лісі» Дрю Годарда (лише тут маємо не просто висміювання кліше та конспірологічних теорій про глобальні урядові змови, а виразну політичну алегорію щодо усієї афроамериканської історії від рабовласництва до руху Black Lives Matter).

У «Пастці» Піл іронічно перекрутив класичне утискання білими чорних і замість мотиву вищості білої раси над типу нижчою чорною показав буквальну білу заздрість, тобто за Пілом біла еліта влаштувала афроамериканський геноцид через те, що заздрила фізичному розвиткові та красі чорного населення, котре було сильнішим за статурою, вищим за зростом, витривалішим, фактурнішим тощо. Джуел Тейлор показав, як білі шляхом генетичних та психологічних експериментів, контролю та маніпулювання чорною свідомістю змушують афроамериканців не розвиватися, стирчати на місці, застрягти у відсталих маргінальних амплуа «бариги», «повії», «сутенера» (хоча сутенер тут раптово може видати щось нарочито інтелектуальне на кшталт «У мене були екзистенційні обставини»).

У Годарда персонажі були шаржами на горор- і слешер-кліше: тупуватий м’язистий блондин, зірка футбольної команди коледжу; тупувата блондинка, його подружка; позитивний розумник в окулярах; фрик з травичкою у кишені; розумна і обов’язково незаймана брюнетка чи шатенка. Їхніми долями (загибеллю у певній послідовності від рук зомбі чи перевертня, чи серійного убивці у масці) керували науковці та інженери у біленьких халатах зі секретної підземної лабораторії. Приблизно те саме відбувається і в картині Тейлора (напевно, постановник зробив неочевидний омаж роботі Годарда). Вчені у так само секретній підземній лабораторії під вищим керівництвом білого істеблішменту маніпулюють життям мешканців Глена і слідкують за тим, аби ті не виходили за межі шаблонів: наркоторговець, барига, сутенер, повія, стриптизерка, пастор, бомж…, аби ніхто не дай боже не став фінансистом, математиком, політиком, юристом…

У найпершій сцені, до речі, купка гопників на задньому плані обговорює якусь типу дурнувату, безглузду тему. Один стверджує, що бачив «на районі» живого Майкла Джексона. «Ага-ага, і прям ніхто крім тебе його не впізнав?!» – «Ну, він був чорний, тобто виглядав так, як до того, коли себе вибілив». Дурнуватий діалог, ясна справа, є зовсім не випадковим. Це, власне, і є приклад того максимально обмеженого вибору, котрий привілейовані білі зі свого барського плеча кидають чорним: або «відбілитися», або лишитися чорним на соціальному дні.

Білий поганець, котрого зіграв Кіфер Сазерленд, транслює типово фашистську ідею. Мовляв, колись, коли були білі господарі та чорні раби, американське суспільство було дійсно «сполученим», об’єднаним, згуртованим, соборним; та потім звільнення рабів, права, свободи… уся та «хрінь» зіпсувала і роз’єднала Америку; і тепер істинні патріоти Сполучених Штатів тут, під землею повертають країні минулу велич… Нічого не нагадує? До речі, мешканців Глена/ Гарлема зомбують через музику на радіо та в клубах, через церкву, через секретний інгредієнт у курячих крильцях, навіть через крем для волосся… Знов-таки нічого не нагадує?..

Так, Джуел Тейлор, зрозуміло, зняв кіно-алегорію про свій народ і свою державу. Та ми, українці, не можемо не побачити алюзію на путінську росію, де цілодобово теревенять про «скрепы» об’єднання «русского мира» і зомбують темний народ через музику, кіно, телебачення, через церкву і «водку». І щедро годують парадоксальною брехнею на кшталт лотереї, котру раз у раз купляє у фільмі герой Боєги і раз у раз стикається з парадоксом: «Кожний білет виграшний. Але ви програли».

Анастасія Лях