Для розуміння головної думки цього нетривіального ремейку старої як кіносвіт історії варто згадати… третій фільм поттеріани «В’язень Азкабану», а саме той епізод, де на уроку захисту від темних сил, коли професор Снейп з відомих причин підміняв професора Люпина, всезнайка Герміона Ґрейнджер відповіла на запитання, чим відрізняються одне від одного анімаг і вовкулака: «Анімаг перетворюється на звіра за власним бажанням, а вовкулака тому, що змушений», і на відміну від анімага вовкулака втрачає своє людське єство і не задумуючись може вбити навіть найріднішу, найдорожчу людину.
Австралійський режисер Лі Воннелл продовжує в рамках досить скромних бюджетів і досить толкових авторських ідей переосмислювати всесвіт класичних монстрів студії Universal (яка після провалу «Мумії» більше не тяжіє ані до єдиної монстро-франшизи, ані до блокбастерів і привітно зустрічає оригінальні немейнстримні концепції). «Людину-невидимку» постановник метафорично перефразував з точки зору дружини Невидимки й у контексті проблеми домашнього насилля (чоловік-агресор всередині родинних чотирьох стін переважно є невидимим для правосуддя і, будучи невидимим, легко й безкарно, і перманентно застосовує щодо жінки примус і силу). Тобто фемінізацію кінематографа Воннелл представив не так буквально, як робить більшість новонавернених поп-культурних феміністів, банально ставлячи жінок на позиції героїв, раніше зайняті чоловіками.
А нову «Людину-вовка» австралієць узагалі не став робити феміноцентричною, щоби не повторюватися і не псувати репутацію своїй уже визнаній експертними колами винахідливості. На перший погляд Лі Воннелл цього разу майже «ніяк» не змінив класичну історію (ту, що відома від 1941 року і де фігурують батько, син і жінка, яку син кохає), лише переніс у сучасність (на відміну від попереднього ремейку з Бенісіо дель Торо, що навпаки, відкинув події у дев’ятнадцяте століття). Також Воннелл переніс сюжет з Великої Британії (з лісів старого Вельса) до Америки (штату Ореґон) і відповідно змінив, так би мовити, старезну європейську міфологію на новітню американську; відмовився від темної романтичної готики на користь лаконічної міської (сільської) легенди. А за основне джерело натхнення, здається, взяв не стільки оригінал Джорджа Ваґґнера, скільки культовий боді-горор Девіда Кроненберга «Муха» і програмну новелу Кафки про бідолашного Ґреґора Замзу, що перетворився на жука.
На перший погляд, жодних радикальних змін. Але вже з другого погляду стає зрозуміло, що Воннелл змінив геть усе, починаючи з акценту на ореґонському гірському лісі – дивовижно магічному натурному пейзажі, що ховає похмуру таємницю бездоганно казкової місцини. Змінив режисер і такі кліше, як повня, виття на повню, перетворення під час повні і повернення людської подоби під ранок. Власне, він обрав таку драматургічну структуру, аби гіпотетичні події під ранок узагалі випали з оповіді, і обрав реалізм (роздуми про невідому хворобу, котра навряд чи має опцію зворотної трансформації) замість знову ж таки романтичного дуалізму щодо людського нутра.
Смотрите легально на MEGOGO
Не рахуючи експозиції (флешбека про дитинство головного героя і незабутнє полювання разом із батьком) і зав’язки (замальовки нормального і нібито щасливого життя з дружиною і донькою у мегаполісі до моменту, коли офіційне визнання безслідно зниклого батька померлим змушує героя повернутися до відірваної від цивілізації батьківської хатини в Ореґоні), камерна історія Лі Воннелла дотримується класицистичного правила трьох єдностей: дії, місця і часу. Тобто всі основні події відбуваються в одному будиночку (чи поблизу нього) впродовж однієї ночі і стосуються єдиного драматичного конфлікту – перетворення героя Крістофера Ебботта на умовного вовка (і самому цьому процесові мувімейкер так само надав досить новаторської форми, починаючи з ударної сцени, коли зовні ще цілковито нормальний протагоніст, ховаючись з родиною від невідомої хижої істоти, чує у домі гучний лякаючий гуркіт, наче величезна тварюка дереться десь зовсім поблизу, і шум та паніка ошелешеними очима героя заповнюють геть увесь простір буквальний і фігуральний…, а виявляється, що то його новий суттєво покращений слух почув ковзання по стіні павучих лап (ще одного монстра, що насправді монстром не є).
На відміну від «Людини-невидимки» тут чоловік щодо жінки є вимушеним чудовиськом, чудовиськом не з власної волі. Тому що Воннелл знову використовує алегорію, проте не ту саму. Знову за боді-жахіттям криється підтекст про проблеми в сім’ї, але цього разу це не слабке і вразливе положення жінки, не домашній аб’юз, не патріархат… Цього разу це елементарні непорозуміння і майже всім знайома і зрозуміла відчуженість від начебто близької людини, коли здається, що говорите різними мовами і від того не чуєте, не розумієте одне одного. Причому це не лише непорозуміння всередині шлюбу, це так само непорозуміння між батьком і сином («Я дуже давно, задовго до зникнення, перестав з ним спілкуватися, геть віддалився», – говорить герой про стосунки з батьком), відчуженість між матір’ю та донькою («Не впевнена, що зможу знову… – Знову писати книгу? – Знову спілкуватися з власною донькою», – зізнається героїня Джулії Гарнер).
Зображуване, показане та почуте очима та вухами героя, чергується із зображуваним, показаним та почутим очима та вухами героїні. Перетворення спотворює і зрештою відбирає його мовлення і відповідно здатність розуміти її мову. Аналогічно вона перестає розуміти його нерозбірливе рикання. В її очах він поступово трансформується у щось нелюдське, в його очах обриси дружини та доньки все більше відходять від норми людського бачення і наближаються до бачення тепловізійного (саме так бачить світ більшість хижаків). До останнього і він, і вона намагаються знаходитися разом, перебувати буквально і фігурально поряд, але їхній шлюб, їхній зв’язок (попри все ще наявне кохання) розірвався задовго до того, як… зійшла ореґонська повня.
Анастасія Лях
Вовкулака (Людина-вовк, Wolf Man)
2025 рік, США
Продюсер: Джейсон Блум
Режисер: Лі Воннелл
Сценарій: Лі Воннелл, Корбетт Так, Лорен Шукер Блум, Ребекка Анджело
У ролях: Крістофер Ебботт, Джулія Гарнер, Матильда Ферт, Сем Джагер
Оператор: Стефан Душіо
Композитор: Бенджамін Воллфіш
Тривалість: 103 хвилини/ 01:43