Вовки (Самотні вовки, Wolfs)

Джордж Клуні та Бред Пітт грають конкурентів, що вимушено стають напарниками і зрештою ясно що приятелями, у кримінально-комедійному трилері (бадді-муві) від режисера Джона Воттса, котрий зняв останню на сьогодні трилогію про Людину-павука і вперше після марвелівського успіху зробив щось поза коміксами. Очевидно, що сам по собі сюжет «Вовків» (лютими хижими вовками герої лише здаються, насправді ж вони цілком дружелюбні) попри деякі твісти особливо вразити не здатен, та й не намагається, бо тримається виключно на старому доброму шармі і старій добрій дружбі двох голлівудських красенів-ветеранів, що із віком, як дороге вино, стали тільки краще.

Немолода елегантно вдягнена жіночка (Емі Раян) у дорогезному (за десять тисяч доларів) готельному номері, котра висмикує свою сумочку з-під бездиханного тіла голого невідомого молодика, виявляється прокуроркою Нью-Йорка. Долаючи істерику, вона набирає номер і викликає спеціаліста (фіксера, «рішалу»), котрий має професійно «почистити» її проблему. Каже, що познайомилася із хлопцем у барі і запропонувала піднятись нагору; юнак поводився ейфорійно, наче під кайфом, роздягнувся й почав у самих трусах стрибати на ліжку, потім упав і, вдарившись об скляний столик, помер. Прибувший за викликом суворий профі (Клуні), розцінивши нещасний випадок як доволі просту задачу, вже готовий зайнятися клінінгом, аж раптом до кімнати заходить… інший такий само високопрофесійний фіксер (Пітт), котрого паралельно найняла власниця готелю, що бачила весь інцидент через приховану камеру і не бажає плямувати репутацію свого віп-закладу (хоча після викриття незаконного відеоспостереження за клієнтами статус віп дещо втрачає вагу…; у трилері «Вакансія на жертву» такий відеозапис дуже погано скінчився, щоправда для дешевого мотелю).

Двоє рішал на одному інциденті звісно що поводяться як двоє шеф-кухарів на одній кухні, хоча рецепти в них майже однакові, хіба що один додає лайм, інший – лимон, один смажить три хвилини, інший – три з половиною… Та зрештою героям таки доводиться працювати разом попри очевидну неприязнь. До того ж нібито легка на перший погляд справа обертається купою додаткових ускладнень: по-перше, в мертвого малого на рюкзаку висить м’яка іграшка, а от всередині рюкзака виявляється кілька кіло наркоти; по-друге, мертвий малий виявляється не зовсім мертвим і навіть дуже і дуже живим…

Варто, мабуть, згадати, за що свого часу нам так сподобався «Логан» – остання (хоча в Голлівуді ніщо не буває останнім, навіть остаточна і безповоротна смерть) глава франшизи про Росомаху, котра показала легендарного супергероя Г’ю Джекмана… просто буденно старіючим, як і всі звичайні люди. Власне, саме це і сподобалося: зморшки, стомленість, сивина, дідове буркотіння…, зір уже не той, реакція вже не та, регенерація геть не та…, та водночас достойне сприйняття героєм (і самим актором) цієї неминучості. В одній зі сцен аби прочитати дрібний шрифт (здається, у коміксі про самого себе), Логан імпозантно і водночас прозаїчно вдягає окуляри… Приблизно те саме відбувається з Джорджем Клуні і Бредом Піттом у «Вовках». А згаданий фрагмент вони повторюють майже буквально: аби розгледіти написане, паралельно дістають з кишень окуляри і відводять голови назад, адже в обох уже розвинулася вікова далекозорість.

Смотрите легально на MEGOGO

Так само паралельно вони позіхають після важкого робочого дня, сидячи у порожньому вагоні останнього метро на місцях для пасажирів похилого віку та осіб з інвалідністю. Позіхають, бо вік уже знову ж таки не юнацький і хочеться рано до ліжечка, і немає уже тих сил, як раніше, гульвісити цілу-цілісіньку ніч, а вранці бути огірочком. Немає сил на жінок (і тому у цьому сюжеті немає жінок, тобто є, та лише в епізодах і лише з вербальною згадкою про ймовірний секс), немає сил на повноцінний екшн з погонями і вензелями (і тому останній обмежується тут єдиною, проте дуже-дуже-дуже довгою божевільною біганиною, настільки адреналіновою, що після того йде сцена химерного «відпочинку» у номері дешевого, проте «креативного» готелю, де живі таргани мешкають в одній кімнаті під назвою «Сафарі» з неживими африканськими ссавцями на стінах). Немає сил на ворожнечу, тож легше стати друзями.

Безумовно, значення має той факт, що Пітт і Клуні (котрі раніше неодноразово вже грали разом, зокрема у трилогії про друзів Оушена і в чорній комедії братів Коенів «Прочитати і спалити») вельми давно і вельми міцно товаришують у реальному життя. Можливо, вони навіть найліпші друзяки. І цей правдивий, щирий зв’язок відчувається попри будь-які екранні перепалки, ламаючи без лому четверту стіну. Двоє крутих дідуганів в компанії з одним незграбним хлопаком нагадують стару комедію 1980-х «Троє чоловіків і немовля», особливо у тій сцені погоні, де «дитя», що передознулося сумнівним порошком, шалено, без жодної тверезої клепки в голові тікає крізь вечірнє злегка засніжене місто в самих трусах, наче у підгузках, і самих шкарпетках, котрі трохи сповзли від біганини і чвакають по мокрому від першого кволого снігу асфальту…

І трек Sade «Smooth Operator» звучить знову і знову не тому, що в тексті пісні йдеться про «спритного гравця» (хоча в результаті обидва гравці виходять з гри доволі спритно), а тому, що на 80-ті припала найсмачніша, найсоковитіша, найзеленіша, найавантюрніша молодість обох акторів. І Джордж Клуні, і Бред Пітт тоді ще не були зірками, і то була найбільша авантюра їхнього життя: не знати, на що ставити; не знати, чи вклоняться їм коли-небудь Голлівудські пагорби…, і взагалі не думати про старість… Хоча старість виявилася солодшою за всі пряники юності.

Анастасія Лях