Все скрізь і одразу (Everything Everywhere All at Once)

Надчудернацький проєкт від продюсерів братів Руссо (творців двох останніх частин «Месників»), який дійсно показує абсолютно все, абсолютно скрізь і неодмінно одразу. Ніби драмедія з Аквафіною «Прощання» зустрілася із фантастичним супергеройським екшном. І це також історія про мультивсесвіт. Тільки іще божевільніша, ще зухваліша, ще забіякуватіша, ще йоржистіша, ще абсурдніша, ще крутіша… А зняли її Ден Кван і Деніел Шайнерт, найнетривіальніший і найабсурдистський режисерський тандем сучасності («Людина — швейцарський ніж»), який віртуозно ховає за екстремальними чорними комедіями і найбезглуздішими образами (типу трупака, що випускає гази і мчить по хвилях наче водний скутер) дуже проникливі і дуже глибокі екзистенційні драми.

Головна героїня Евелін (неймовірна Мішель Єо, нестаріюча і завжди відкрита до найсміливіших експериментів) – американська китаянка, що поїхала з Китаю до Америки ще замолоду разом з новоспеченим чоловіком всупереч волі суворого консервативного батька. Тепер в Америці вона щодня задихається у дріб’язкових побутових проблемах і замислюється, як і всі ми, чи могло її життя скластися якось інакше. Разом з чоловіком і дорослою донькою Евелін мешкає у крихітній заваленій усіляким мотлохом конурі на другому поверсі старезного місцями потрощеного будинку, а на першому тримає пральню, та маленький бізнес йде не найкращим чином. І якщо усі її дні – ланцюг чи то цикл безкінечних турбот, то сьогоднішній день – особлива навала усіх можливих квестій і нещасть.

У гості з Китаю приїхав її тепер уже немічний батько, стосунки з яким до сих пір дуже складні і натягнуті, і вона одержима бажанням продемонструвати упертюху, наскільки щасливо живе в Америці, наскільки у неї усе ідеально, хоча це далеко не так. На вечір вона готує для батька вечірку з приводу святкування китайського Нового року, але перед цим треба зробити дуже неприємний візит до грізної й уїдливої податкової інспекторки (так само неймовірна Джеймі Лі Кертіс у виразному бюрократичному образі тітоньки-держслужбовця у великих жахних бусах, що хрумкає за робочим столом хрустке печиво і змітає рукою у червоному манікюрі крихти з пишних грудей), бо щось там не збігається у пральній бухгалтерії. Її дочка-лесбійка (Стефані Хсу, відома за серіалом «Дивовижна місис Мейзел»), яка на думку матері виросла надто американською, має намір представити дідусеві свою дівчину (яка мало того що дівчина, а не хлопець, та ще й не азіатка), і це страшно жахає Евелін. А чоловік-тюхтій носиться з паперами про розлучення та все не відважується дати їх дружині, яка й не здогадується про його наміри розійтися, на підпис.

– Якось покупка караоке-системи не дуже вписується у характер пральної справи і «виробничі витрати»…
– Вибачте мою дружину, пані інспекторко, вона часом плутає роботу і хобі, а хобі в неї багато… ну, знаєте, усього потроху… трохи співає, трохи грає, трохи танцює…

Тож день справжнісінько божевільний. Аж тут на додачу до всього Евелін дізнається, що існує не всесвіт, а мультивсесвіт, де у паралельних реальностях живе нескінченна купа різноманітніших версій її «я», життя котрих в залежності від кожного щосекундного вибору склалося так чи інакше, чи радикально по-іншому… Що цей мультивсесвіт має форму бублика чи то пончика, чи то бейгла, чи то доната, чи то тороїда, чи то баранки… (і це, як відомо, не автори фільму придумали, а колись заявили вчені) із чорною дірою всередині, в якій назавжди може щезнути все, що існує… Що десь в одному з альтернативних всесвітів вона – майстриня кунг-фу, кінозірка; а в іншому знана співачка, а десь – віртуозний шеф-кухар… Що десь її чоловік не вахлай і шлапак, а крутезний альфа. І що її скривджена й розлючена донька в усіх можливих мультисвітових варіантах перетворилася на тотальне всемогутнє лихо (що схоже на пекельно-мармеладну дівчину аніме), яке прагне усе і усіх знищити.

Якщо у сиквелі «Доктора Стренджа» у найбожевільніших світах герої були мультяшками і фарбою, то тут усе значно скаженіше і навіженіше. Наприклад, є світ, у якому персонажі є піньятами. Є світ, де люди мають сосиски замість пальців. А є світ, де герої є… каменюками. Так, звичайним камінням у світі, де не зародилося життя. Тож цей мультивсесвіт-бублик – це ніби донат з усіма можливими начинками (і з шоколадом, і з джемом, і з ванільним кремом, і з карамеллю, і зі згущеним молоком, і з ягодами…), який одразу усім, чим тільки можна, прикрасили (і помадкою, і цукровою посипкою, і горіхами, і крихтами печива, і кокосовою стружкою, і топінгом…).

Що придумали в Marvel, аби подорожувати між паралельними світами? Дівчинку на ім’я Америка, яка володіє суперздатністю переміщуватись і переміщувати інших між різними реальностями. Що придумали божевільні Кван і Шайнерт? Тригер у вигляді якогось найдурнішого, найнесподіванішого вчинку, завдяки котрому можна «стерти межу» між світами і запозичити вміння і навички одного зі своїх альтернативних «я». Наприклад, з’їсти гігієнічну помаду, зізнатися у коханні до того, кого терпіти не можеш; обмочитися, злизати соплю… І чим тупіше вчинок, тим краще засвоюються здібності. Звучить як феєрична нісенітниця, проте насправді це зовсім не безглуздо. Адже у психології непритаманний вчинок – це вихід із зони комфорту, а вихід із зони комфорту – це можливість набагато розширити внутрішній всесвіт.

У фільмі величезна кількість генітальних і анальних алюзій (окрім класичних відсилок до безлічі відомих стрічок і мультиків: «Матриця», «Убити Білла», «Любовний настрій», «Рататуй», усі фільми з Джекі Чаном…). Так, на робочому столі податкової інспекторки стоять у ряд нагороди за службу, що мають форму анального корку («Бачите їх? Такими нагороджують лише тих, хто перебачив чимало гівна»)…, і один з тригерів передбачає несподіваний стрибок дупою на «нагороду»… В іншій сцені донька героїні, лесбійка, використовує довжелезні фалоімітатори як зброю на зразок мачете чи меча, лишень вони зажурливо звисають, ніби той «меч» розплавився… У світі, де у людей замість пальців сосиски, ці фалічні м’ясні вироби героїні Єо і Кертіс пхають одна одній до рота з гірчицею, що імітує статевий акт. А в іншому епізоді антагоністка (що у нормальному земному житті намагалася довести своє право не тільки кохати дівчину, а й відкрито про це говорити) демонструє героїні одкровення про бублик і чорну діру через… щілину в долонях (ну, знаєте, у дитинстві усі ми таке робили: складали і розкривали долоні таким чином, що це нагадувало вагіну)… І все це не просто так званий скатологічний і коїтальний гумор. Це напрочуд яскраві випади і метафори. І в бік китайського комунізму. І в бік одвічної війни гендерів. І також це хоч і не надто революційна, проте особливо виразна заява про те, що сьогодні щодо кохання і сексу немає і бути не може ніяких табу, неприйнять і цензури. Сьогодні можна все, скрізь і одразу. Якщо, звісно ж, партнер не проти…

З одного боку, за фантастичною чорною комедією Кван і Шайнерт ховають сімейну драму доньок-матерів. Бо, мабуть, немає у світі людей рідніших за доньку і мати. І водночас саме між матерями й дочками існує найзапекліша ненависть і неспроможність порозумітися. Нескінченна кількість взаємних претензій й образ, звинувачень і неспроможностей надати одна одній свободу рішень і виборів. Тверде й уперте, як в каменюки, небажання порозумітися і поступитися. Тож безперечно невипадково ця дика супергеройська битва розгортається саме між дочкою і матір’ю.

А з іншого боку, за фантастичною чорною комедією ховається драма глибокої екзистенційної кризи, коли сенс існування стрімко летить і щезає у чорній дірі. Це криза і доросла (зріла), і підліткова чи то юнацька. І жіноча, і чоловіча. Це криза, що рано чи пізно накриває усіх і усюди. І мабуть, найгарніше і найприємніше те, що, якщо вірити авторам, ми, найзвичайнісінькі люди; ті, що ніби усе життя живуть без якогось особливого таланту чи дару; ті, які уміють «усього потроху» і нічого не вміють як слід; ті, що в моменти нещадного самобичування називають себе повним нулем чи нулем без палички… – саме ми, можливо, і є найбільш особливі… найбільш незвичайні і виняткові у цілому мультивсесвіті.

Анастасія Лях