Я не залізна (Якби я мала ноги, я би тебе вдарила, If I Had Legs I’d Kick You)

Ця психологічна драма з елементами дуже гіркої комедії і подекуди… горору… абсолютно точно змушує забути і закреслити геть усі фільми про материнство і пов’язану з материнством депресію, котрі ми бачили до того, як режисерка Мері Бронштейн (а таку стрічку могла зняти лише жінка, бо тільки жінка може саме так відчути проблему і катастрофічно глухий стан тотально нещасної, тотально розгубленої матері) з дико вражаючою експресією візуалізувала бездонну чорну діру в серці і голові жінки, на яку перетворюється ненажерливе почуття відповідальності за дитину, тим паче за серйозно хвору, й отруююче усвідомлення неспроможності допомогти…, і до того, як акторка Роуз Бірн, яку ми звикли бачити переважно в комедійних амплуа, зіграла падіння в ту чорну діру всім своїм перманентно неспокійним тілом і столітньо змученим обличчям (роль матері і психотерапевтки Лінди принесла їй берлінського «Срібного ведмедя» за найкращу гру).

«Мама еластична, як мастика…, а татко твердий», – каже дитячий голос на сеансі сімейної терапії, на якому лікарка явно недружелюбно й очевидно критично дивиться на матір Лінду, котра, на думку медикині, не надто відповідально ставиться до хвороби своєї доньки і погано старається досягти потрібних результатів, а саме ваги у 22 кілограми, щоби з діри в животі дівчинки можна було витягти трубку, через яку та отримує їжу, відключити від апарату і перевести на нормальне самостійне харчування. Нам прямо не говорять, що за недуга у дитини (анорексичний розлад або харчова неофобія, або дисфагія, чи якесь інше харчове порушення), вона має радше символічне, ніж буквальне значення (діра в животі дівчинки римується з дірою в стелі орендованої квартири, де мешкає родина, і всі діри зрештою уособлюють чорну діру в ментальному здоров’ї матері), і головне, що сприймається героїнею як щось постійне, жахливе, невиліковне, з чим їй доводиться мати справу щодня, щоночі, щохвилини, аж до кінця нестерпного життя.

І що ще більш важливо, доньку нам не показують, лише дають чути голос, багато голосу. Місцями показують її ноги, місцями волосся…, проте обличчя ми жодного разу (аж до фінального кадру) не бачимо. Такий вельми нетрадиційний, різкуватий і радикальний хід, по-перше, змушує повністю сфокусуватися на одній тільки матері (бо це стовідсотково історія Лінди і нічия інша), а по-друге, свідчить про категоричну відмову авторки від будь-якого мелодраматизму і спекулятивних спроб емоційно надавити на публіку. Здається, Мері Бронштейн з цинічною чесністю розмежовує матір і дитя і зокрема через жорсткий, але дієвий прийом доносить егоїстичне (в сенсі людської слабкості, а не нарцисизму) дистанціювання Лінди від доньки.

Після обтяжливого сеансу в лікаря героїня стикається з цілою навалою більших і менших негараздів, які переслідують її на кожному кроці. В квартирі стається потоп: в сусідів зверху прориває трубу, вода проламує стелю і затоплює спальню. На роботі (Лінда – психотерапевтка, котра сама регулярно ходить до психотерапевта) одна з пацієнток (молода мама, в котрої депресія під час вагітності перейшла в ще гострішу післяпологову) приходить на сеанс із дитиною у візочку і під приводом необхідності сходити до вбиральні просто тікає, лишивши грудного сина в кабінеті… іншої такої самої мами в депресії. Її власний психотерапевт не хоче вислуховувати її сни і взагалі є принципово не емпатичним (власне як і сама Лінда для своїх пацієнтів). Через діру у стелі доводиться переїхати до дешевого мотелю поряд, де стерво-адміністраторка відмовляється продавати алкоголь. І навіть купити в даркнеті наркотики не виходить, бо там не можна розрахуватися кредиткою… А чоловік завжди на роботі і завжди відсутній, і десь там невідомо де без докорів совісті дозволяє собі розслаблятися, розважатися, ходити на футбольні матчі…, поки Лінда падає в чорну діру… чи поки Лінді здається, що вона падає в чорну діру…

Ні, режисерка не звинувачує чоловічий рід у відсутності того рівня відповідальності, що є нібито вродженим у жінок. Вона лише говорить про полярно різне сприйняття чоловіком-батьком і жінкою-матір’ю одних і тих самих проблем, і саме через особливості сприйняття жінки настільки часто перебувають або у хронічному стресі, або в хронічній меланхолії, і в результаті перевантаження відповідальністю, вірніше сприйняття занадто об’ємного і занадто вагового тягаря відповідальності парадоксально призводить до безвідповідальних вчинків… Екранна Роуз Бірн (яка, до речі, не силиться викликати до себе глядацьку симпатію, а радше провокує аудиторію на максимально прозорий внутрішній діалог із власними поганими думками і власними «чорними дірами») зізнається в таких страшних чорних мислях, які жодна матір не наважується вимовити вголос. Приміром, у тому, що до народження доньки зробила кілька абортів і, можливо, позбавилася не тієї дитини… І дуже по-чорному жартома (чи не жартома) на секунду замислюється над продажем людей (дітей) у даркнеті.

В пошуках психологічної помочі (яку ми нерідко невірно сприймаємо за допомогу буквальну і тому розчаровуємося чи навіть лютуємо, коли її не отримуємо) люди йдуть до психотерапевтів, а психотерапевти, котрі так само потребують помочі, йдуть до інших психотерапевтів, ті в свою чергу також до когось ідуть…, і цей ланцюг пошуку допомоги ніколи не закінчується і не замикається в кільце, бо насправді в ньому ніхто нікому не здатен допомогти, а нескінченні кабінети терапії – лише робота за підручником і чітко виокремленим робочим часом. І можливо, саме фрустрація щодо того, що моє «я» і я загалом не є особливим пацієнтом у кріслі мого лікаря призводить до найбільших нервових зривів і найглибших психічних розладів.

Саме на межі нервового зриву і в ритмі механічного розбиття в кров голови об тупиковий простір, з якого немає жодного виходу, Мері Бронштейн і тримає свою персонажку, а Бірн відповідно тримає глядача у тому ж темному нерівно пульсуючому стані, в який занурюється сама (у фінальній сцені Лінда буквально б’ється тілом і головою об потужні холодні нічні океанічні хвилі, наче хоче пробитися крізь їхню агресивну твердість до недоступного її життю штилю). Тут працює виключно суб’єктивна камера і виключно суб’єктивний погляд на виключно суб’єктивну реальність, яка стає об’єктивною лише на кілька хвилин аж наприкінці, коли додому повертається чоловік героїні, котрого до того ми, глядачі, жодного разу не бачили, лише чули надто самовпевнений, твердий, раціональний голос з телефону (ту твердість ми і спостерігаємо в кінці на тлі розтягнутої, наче стара несвіжа жуйка, Лінди, пошматованої нічними і денними кошмарами вві сні та наяву).

Постановниця (котра, можна сказати, змагається в сміливості і грізності з власною актрисою, а ми гадаємо, що в цьому фільмі є відчайдушнішим: гра чи режисура) не боїться робити кіно неприємним, таким, щоби глядач у жодному разі не відчув бодай натяк на хоч якийсь комфорт і не відчув сентиментів. Бронштейн абсолютно точно не намагається розчулити і викликати співчуття. І всією своєю подачею режисерка наполягає, що ми не маємо ніякого права Лінду засуджувати, проте водночас не повинні її виправдовувати. Оскільки від батьківського стресу до справжнього жаху один крок, Мері Бронштейн робить один (великий) крок від психологічної драми до психологічного горору, принаймні в кількох епізодах, принаймні в тих раптових дуже гучних нарочито жахаючих звуках, які змушують глядацьку залу здригатися.

З чорної діри внутрішнього Ліндового самобичування постійно лунає навмисно нав’язливе «Матусю! Матусю! Матусю! Допоможи!», що намагається прорватися крізь вушну пробку… Якби люди мали крила, вони би літали. Якби Лінда мала іншу пару ніг, то вдарила би саму себе… Але історія не про погану чи хорошу матір, а про визнання реальності і намагання в цій реальності, де не варто чекати допомоги з неба (хоча відремонтовану стелю отримати цілком можливо), бути трохи кращою і напевно що сильнішою, і трішки емоційно стабільнішою, ніж це вдається.

Анастасія Лях