Я, Побєда і Берлін

Ретро-комедійне роуд-муві за однойменною напівавтобіографічною повістю дев’ять років як покійного українського рок-музиканта Кузьми Скрябіна виявилося настільки лайтовим і попсовим навіть з урахуванням БДСМ-сцени у берлінському нічному клубі, що рок тут можна розгледіти хіба що на постері з Depeche Mode, що висить на стіні андеграундної німецької дискогопанки, і в англомовній назві стрічки Rocky Road to Berlin. Хоча ні. Depeche Mode – це не рок (до того ж Дейв Гаан посміхається й підморгує з афіші обдовбаному героєві, наче той Зібров, тільки без вусів), а «rocky» – це не про рок, це у перекладі «Скеляста дорога на Берлін», себто вибоїстий шлях із перешкодами.

На дворі початок 1990-х, у кадрі провінційне містечко Львівської області. За сюжетом головний герой, музикант-початківець на прізвисько Кузьма, готується до першого великого концерту зі своїм гуртом «Скрябін і пінгвіни». Звісно, боїться. Боїться і того, що прийде п’ять фанатів, і протилежного – що прийде більше, а він зганьбиться. Паралельно зелений наївно-романтичний молодик жадає вразити модну дівчину Барбару у джинсі та в червоних колготах, і для того купує в старого діда за доляри іржаву раритетну «побєду». Та краля від «корита» не в захопленні, їй би якусь «нормальну тачку».

І тут один знайомий (у плащі та окулярах, схожий на ексгібіціоніста), що періодично возить до Берліна на продаж за дойч марки підозрілих стрьомних манекенів, каже, що знає у німецькій столиці кадра-колекціонера, готового обміняти таку «побєду» на «шестисотий мерс», ну і пропонує рвонути разом прямісінько на «кориті», котре заводиться через раз, димить по-чорному і розвалюється на деталі… І це тоді, коли за три дні запланований концерт у Львові…

Пригоди та курйози у дорозі на українській, польській і німецькій митницях, а після пригоди і курйози в Берліні, де героям зустрічаються і грізні (лише зовні) пірсинговано-татуйовані неформали, і німецькі комуністи у треніках, і пихаті бюргери у лоферах, і банда дуже небезпечних (знову-таки лише з виду) турецьких іммігрантів, в яких чомусь усупереч мусульманським традиціям висить у «тортурній» тушка свині… – усі ті халепи і перипетії зрештою (згадуємо підморгуючого Дейва Гаана) мають упевнити ще нікому невідомого музиканта-самородка із западенської глушини, що саме музика (а не торгівля на ринку польською шинкою) – його істинний шлях.

Смотрите легально на MEGOGO

При всій повазі до пам’яті Кузьми Скрябіна важко сказати, що він був великим письменником. Тож ані ця повість, ані екранізована раніше «Місто, в якому не ходять гроші» (але той фільм був у рази гірший і у рази більш «аматóрський», цитуючи не надто освічену у питаннях орфоепії Барбару) не представляють літературної цінності. Відповідно навряд чи творці кіна могли би перетворити першоджерело на українську версію «На дорозі» Керуака. Проте вони цілком могли би зробити дорослу комедію у дусі «Похмілля у Вегасі» замість того, аби видати публіці цей трешовий дитсадок, де найбрутальнішою є репліка дідуся-власника «побєди» про встромляння заводного ключа: «А ти послинь, тоді не буде боляче».

Можливо, дається взнаки, що повість Андрій Кузьменко написав нібито про самого себе, про свою молодість і початок кар’єри, але берлінську пригоду вигадав. Тому і ситуації, і персонажі переважно далекі від правдоподібності, а інфантильно-піднесений майже казковий настрій у купі із кількома заграваннями у типу безцензурну дорослість схожий на «збій програми», де у сімейне розважально-ліричне кіно про мрії принцеси Барбари і принца Кузьми на тлі добряче прикрашених пострадянських реалій встромили двадцять п’ятим кадром трохи субкультури, кислоти і садомазо.

Над реквізитом, костюмами і декораціями справді попрацювали старанно, аби камбекнути в атмосферу 90-х. Хоча очевидно, що 90-ті вийшли не тими справжніми кримінальними і депресивними, а сонячно-жовтими, як і колір «побєди», ніби намальованими дитиною, таки собі буремні дев’яності очима підлітка, що радіє фірмовим джинсам і кольоровим колготам, чи щонайбільше очима юного мрійника, котрий передчуває заповітну свободу, не знаючи, що до тієї реальної свободи ще десятки-десятки-десятки важких років.

Ну і звісно, полірнули автори припудрену пригоду пам’ятними піснями. От тільки нагромаджена музична добірка з гітів «Скрябіна» звучить хаотично, безладно, на галай-балай. І шкода, що найактуальніша з пісень Кузьми так і не грає у фільмі, а постає натомість лише натяком у вигляді бультер’єра Матильди, котра шукає наркотики з наказу суворих німецьких прикордонників, але дурненько відволікається на чіпси… Адже той старий політичний гіт зазвучав би знову в тему і начасно: «А я не бультер’єр і не собака. Велика голова така ніяка. Шо з того, що ми всі тепер Європа, як в мене голова така… ніяка».

Анастасія Лях