Єретик (Heretic)

Г’ю Ґрант, чия акторська кар’єра переживає новий виток і нове амплуа сивоволосого лиходія замість молодого романтичного красеня, феєрично зіграв антирелігійного маніяка у новому трилері-горорі від без перебільшення культової студії А24. Написали і зняли стрічку Скотт Бек і Браян Вудс, які раніше працювали над оригінальним сценарієм «Тихого місця». І можна з упевненістю сказати, що це один із найрозумніших і найнеочікуваніших сюжетів за останні роки, котрий не лише вражає бездоганною продуманістю і крутими поворотами, а і несе в собі ефективну ідею, здатну реально впливати на голови і світогляди…, вірніше на затуманені голови і затуманені світогляди. І мабуть, за цікавістю, клепкою, непередбачуваністю і креативною ґрунтовністю мислення «Єретика» варто поставити в один ряд з позаминулорічним горор-гітом Зака Креггера «Варвар».

У сцені-експозиції юні мормонські місіонерки сестра Барнс і сестра Пекстон обговорюють брехливість реклами презервативів супервеликих розмірів, хоча, звісно, за релігійними настановами своєї секти вони не повинні вести подібні дискусії. А далі одна юначка (менш досвідчена у місіонерстві, котрій іще не вдалося навернути в мормонство жодного невіруючого) розповідає другій (яка на наверненні вже, як то кажуть, собаку з’їла), як якось дивилася порно, і в тому відео дівчина гучно «робила це» з кількома чоловіками у квартирі, аж раптом не за сценарієм з-за стіни почали стукати і кричати «Ми вас чуємо!», і тоді героїня ролика, продовжуючи охати та ахати на камеру, відчула сором за те, чим займається, і то було дуже видно на її сконфуженому обличчі, і то була… сакральна мить просвітлення?..

А потім дівчата, йдучи за списком адресатів, яким сьогодні треба втюхати чергові буклети і мормонські ідеали, змушені підійматися на височенний пагорб крутими сходами і тягти на тендітних плечах важкі велосипеди (наче підійматися з величезним тяжким хрестом на Голгофу). Там нагорі вони наближаються до старого будинку, де мешкає немолодий пан на ім’я містер Рід, і стукають у двері. І без того вітряна і холодна погода починає ще дужче псуватися, натякаючи на наближення хуртовини, і згодом дощ переходить у мокрий сніг, а на дівчатах туфлі і тонкі пальта. Привітний і люб’язний господар гостинно пропонує зайти всередину і продовжити бесіду про мормонство за гарячим чаєм з чорничним пирогом. Обережні і нібито вірні церковним настановам дівчата кажуть, що не можуть увійти до будинку, якщо чоловік самотній, тобто якщо в домі немає жінки. «О, та не бійтеся, моя стара нагорі, відпочиває. Це ж не я, а вона спекла пиріг». І проповідниці, лишивши велосипеди надворі, де вже закрутила страшні вихори завірюха, заходять до оселі містера Ріда, геть не підозрюючи, що всередині виявиться набагато страшніше за негоду назовні…, навіть якщо та негода – всесвітній потоп.

Востаннє найбільш переконливим і жорстким викриттям доктрини мормонства на екрані був заснований на реальних подіях детективний міні-серіал «Під прапором небес» про братів Лафферті, які, типу керуючись «божою волею», вбили дружину і немовля свого молодшого брата. Але «Єретик» пропонує іще потужніше викриття, беззаперечне як з інтелектуальної, так і з етичної точок зору (хоча антагоніста у виконанні Ґранта моралістом точно не назвеш…, та аргументи його залізні і дієві). Звісно, запитання і дилема, котрі загадковий господар ставить перед зеленими і поганенько підкованими популяризаторками, зрештою полягають у тому, чи вірять дівчата у те, що говорять, по-справжньому… чи лише роблять вигляд і лицемірять, як більшість вірян. І дім, схожий на імпровізований храм на «святому кургані», що насправді є підземеллям і лабіринтом і уособлює подорож колами до істини з «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі, стає місцем випробування віри і досягнення просвітлення… Не того просвітлення, про яке брешуть релігії, а очищення мозку від зомбуючої пропаганди.

Смотрите легально на MEGOGO

Так, цей горор робить ставку не на банальні скрімери, а на підкріплений знаннями й аналізом результативний діалог. Коли сестра Барнс звертає увагу на ароматизовану свічку (через негоду в будинку зникає електрика), на якій написано «аромат чорничного пирога», то розуміє (за відсутності на столі реального пирога і дружини, про яку містер Рід певно що збрехав), що варто хапати пальта і тікати. І в іншому трилері, сфокусованому на намаганні налякати фізично, а не прочистити духовно, хазяїн виявився би садистом чи педофілом з тортурною кімнатою у підвалі чи щось на кшталт того, і глядачі сахалися би від того, як маніяк вистрибує з-за кута чи розкидає по закутах кровопускні пастки. Натомість антигерой Г’ю Ґранта розставляє пастки виключно інтелектуальні і попри очевидно притаманний його натурі садизм виступає не стільки вбивцею, скільки просвітником і навіть рятівником від глибоко темного омилення і блукання в патріархально-клерикальних казках. І жахатися доводиться не від дешевих джампскейрів, а від незручної і некрасивої правди (причому правди не про те, що у світі є маніяки і немає Бога, а про те, що задимлений багатовіковим інформаційним вливанням розум схильний до останнього вірити в гарне хороше на кшталт наявності пирога і Всевишнього замість того, аби прийняти геть негарні реалії навіть тоді, коли все довкола наполегливо вказує на негарність обставин, що склалися…; це як вірити у каву на набережній в Ялті вже завтра замість того, аби прийняти невтішну даність…; втім, чорничний пиріг і певна «стара» все ж з’являються, хоча й виглядають не так, як очікувалося, так само, як єдиним нефальшивим Богом виявляється не старий з білою імпозантною бородою, а неприкрашена об’єктивна істина).

Так-так, «Єретик» – перший у світовій кінематографічній практиці горор, який обирає горор-зброєю не ніж м’ясника, не бензопилу, не мачете, не сокиру, не ікла… і навіть не демонічні прокляття, а… правду. Цинічну, скептичну чистесеньку правду. Вправний антагоніст, націлений довести затурканим юним душам (дійсно зомбованим чи дволичним – це вже друге питання), що релігія – це ніяка не панацея, а лише контроль і влада, оперує іронічними алюзіями до фантастичних фільмів про дилему між реальністю та ілюзією, бо ж правда – це і є реальність, тоді як будь-яка релігія з більшим чи меншим успіхом продає ілюзію (містер Рід пропонує дівчатам обрати зелені чи фіолетові двері, два різні виходи із некомфортної ситуації та з будинку з написами «віра» чи «невір’я», і ясно що це є жартівливою відсилкою до вибору між червоною та синьою пігулками у «Матриці»), і доступними прикладами-аналогіями з поп-культури та індустрії розваг, адже зрештою релігія – це теж поп-культура і найширша індустрія утіхи.

Здається, спіч про ітерації має увійти у новітні посібники з антирелігійного просвітництва. Причому найкайфовіше у тій промові про те, як мормонство попсово повторює християнство, котре в свою чергу повторює оригінальний юдаїзм, на кшталт того, як сучасна гра «Монополія тут і зараз» з дебетовими картками замість іграшкових грошей повторює класичну «Монополію», котра у свою чергу була повторенням оригінальної «Гри лендлорда» або «Гри землевласника», на кшталт того, як пісня Лани Дель Рей «Get Free» попсово повторює сингл рок-гурту Radiohead «Creep», який у свою чергу був повторенням оригінальної композиції «The Air That I Breathe» 1974 року біт-колективу The Hollies…, так от найкайфовіше те, з яким райським безкомпромісним задоволенням феєричний (повторюся), блискучий Г’ю Ґрант констатує і демонструє свою умотивовану, аргументовану, обґрунтовану правоту.

І фінальним доповненням чи, так би мовити, фінальним акордом слугує альтернативне аранжування «Knockin’ On Heaven’s Door» Боба Ділана, котре спеціально для фільму виконала актриса і співачка Софі Тетчер, виконавиця ролі сестри Барнс, аби одним ударом добити і історію про ітерації, і історію про… двері, і історію про обіцяний рай на небесах.

Анастасія Лях