З приходом осені (Quand vient l’automne)

На перший погляд може здатися, що новий фільм Франсуа Озона – це детектив про отруєння мухоморами (чи несправжніми лисичками… у сюжеті лисички, на постері мухомори), котре навмисно чи випадково (у тому то й є «детектив») здійснила стара мати щодо власної доньки, бо остання постійно теревенила про те, що матері жити лишилося недовго і нехай та якомога швидше перепише на неї будинок… Однак насправді Озон (особливе ставлення до жінок і дійсних або потенційних матерів у творчості котрого можна порівняти з дещо токсичною прив’язаністю чи радше залежністю від матері іншого франкомовного режисера-гомосексуала – Ксав’є Долана) говорить із глядачем зовсім не мовою детективного жанру і не про злочин цього разу розповідає історію. «З приходом осені» – це історія… осені, котру гриби символізують так само, як пам’ять і провина символізують смеркання життя.

Дія розгортається у бургундському селищі, де мешкає стара самотня Мішель: ходить до церкви, вирощує в саду біля будинку гарбузи і кабачки, збирає у лісі поблизу гриби і потім готує їх з часником і вершковим маслом та пече пироги. Безневинна старенька-кульбабка допомагає сусідам (особливо найкращій подрузі, котра щотижня навідує сина в тюрмі), ні з ким не свариться і дуже радіє приїзду онука, котрий має лишитися на канікули. Однак підозрілий інцидент з отруйними грибами на обід (які скоштувала тільки дочка, бо онук не любить гриби, а в Мішель «не було апетиту») остаточно руйнує і без того складні та прохолодні стосунки старої із донькою, в яких остання виглядає меркантильним і невдячним стервом, допоки не з’ясовується, що жінка (Людівін Саньє, що раніше зіграла в озонівському «Басейні») все життя відчувала за матір сором, бо та багато років (аж до народження онука) разом із тією самою подругою-сусідкою пропрацювала елітною паризькою повією…

Цього разу (хоча й не вперше у кар’єрі) Озон відмовився від традиційних для себе оди юності, сатири чи хоча б іронії, оди красі і сексуальності, пристрасті до ігор і дещо інфантильної і театральної легковажності… Слідом за весною і літом осінь, судячи з усього, прийшла і до самого 57-річного режисера. З осінню прийшли осіння поезія (а конкретніше «грибна поезія») і любов до домашніх пирогів. Але разом із тим французький сценарист-постановник все рівно зберіг особливість дивувати глядача екстравагантними сюрпризами, бо ж від сюжету про двох провінційних бабунь, які копають город і збирають у лісі лисички, ніяк не очікуєш флеру паризьких куртизанок. Так, у цій новій грані Озона немає нічого сексуального, та водночас абсолютно неправильним буде сказати, що найбільший інфант французької «нової хвилі» перемикнувся на пенсійне кіно. Швидше він переключився з плетениці бажань, які попередні роки охоплювали і його героїв, і його самого, на препарування родинності під білим соусом старих незагоєних травм і старих невиправлених помилок (так, під білим соусом, не червоним, адже озонівське кіно за будь-яких умов і в будь-яких обставинах відкидає кривавість).

Смотрите легально на MEGOGO

Очевидно, що Мішель хоче почати своє материнство спочатку, інакше, правильно, а не так, як було із донькою. І для цього другого шансу (адже «всі заслуговують на другий шанс», – каже вона про сина сусідки, що сидить у в’язниці, намагаючись тим самим виправдати власні хибні чи сумнівні кроки) їй конче потрібен онук… Зрештою, у цій антидетективній історії всі пов’язані одним антисекретом персонажі (стара, донька, онук, сусідка і син сусідки) викреслюють з формули людину, котра є дуже нещасною і глибоко зламаною і тими своїми нещастям і зламаністю всім заважає: і близьким, і самій собі. Можливо, ніхто не вчиняє буквального злочину (а можливо, вчиняє…), та від того ненавмисного (чи навмисного) зла всім стає тепло і добре, як сірого осіннього дня, коли нарешті скінчився дощ і вийшло з-за хмар обнадійливе сонце.

За Озоном родинність не є обов’язково кровним зв’язком і навіть подекуди навпаки, суперечить кровності; складається з альтернативних різномастих прив’язаностей, як кошик з різних грибів, де і лисички, й опеньки, і маслюки, і хрящі-молочники… І ця думка чітко римується з «Крамничними злодюжками» Хірокадзу Корееди, хоча й в Озона сімейність, вірніше злагоджена і щаслива сімейність не є аж настільки випадковою каруселлю, як в японського метра… Наприкінці (роки по тому) герої повертаються за той самий обідній стіл (який тоді, напочатку, був отруєний задовго до того, як відбулося безпосереднє отруєння), і перед ними лежить те саме меню, проте сповнене геть інших спогадів. «Ти полюбив гриби? – Я завжди любив гриби», – відповідає бабусі уже дорослий онук. І осінь на цій майже заключній ноті вбирає в своє семантичне звучання останні максимально насичені символічні міцеліальні штрихи пам’яті, плину років, дорослішання і старості…

Справедливе почуття провини не залишає стару матір до самої фінальної миті і переслідує привидом-галюцинацією (котрий не має нічого спільного з горором, лише з умінням мирно співіснувати з докорами сумління) вбитої чи то загиблої доньки з блідим безрадісним (як і за життя) обличчям. І те нагадування, та примара, та неспішно ходяча вина із ще одним приходом осені (після того, як гарних погожих осеней минуло чимало) без кайданків, але законно забирає Мішель до себе.

Анастасія Лях