Забери мене на Місяць (Fly Me to the Moon)

Цей симпатичний ретро-ромком зі Скарлетт Йоганссон і Ченнінгом Татумом (а ще тут є Вуді Гаррельсон в ролі темної конячки, загадкового урядового посланця, що віддає навіть такі накази, про які не знає президент Ніксон) нетипово поєднує типову легку голлівудську романтичність не лише з реальними історичними фактами, а й із сатирою на реальні історичні факти… чи конспірологічні домисли. Виглядає вінтажно і свіжо водночас, хоча й здається, що такий сюжет цілком могла замовити росія, аби через десятиліття все ж таки «довести», що американської висадки на Місяць у 1969 році насправді не було і знаменита «місячна картинка» з Нілом Армстронгом, Майклом Коллінзом і Баззом Олдріном була сфальсифікована (тільки «російське замовлення» точно би не передбачало такої «зради» у фінальному твісті).

За сюжетом, який розгортається на тлі всім відомої радянсько-американської космічної гонки 1960-х років, якось американський уряд в обличчі таємничого агента вирішує найняти найкращого піарника, аби поліпшити імідж NASA після того, як совєтам вдалося відправити у космос першу людину, і розкрутити майбутню місію Аполлон-11 таким чином, аби людство забуло трагічну невдачу з кораблем Аполлон-1, коли через пожежу на самому старті загинули троє астронавтів, навіть не відірвавшись від землі. Найкращим піарником виявляється… піарниця, а саме маркетолог на ім’я Келлі Джонс із досить суперечливим минулим і суперечливими, проте дієвими рекламними методами.

Келлі завзято береться до справи. Хоча очевидно, що в NASA 60-х панує сексизм і жіночок геть нікуди, окрім секретарства, не підпускають (можна казати про окремий маскулінний сексизм в NASA і окремий маскулінний сексизм епохи 1960-х, а сексизм в NASA 60-х – це комбо… хоча навіть тоді, як знаємо, у космонавтиці все ж працювали жінки-математики, жінки-фізики, жінки-інженери…, адже ми бачили фільм «Приховані фігури»…, тільки вони там були настільки глибоко приховані, що існували наче примари). Але Келлі така, що пальця до рота не клади. І вона швиденько нав’язує свій устав цьому чоловічому монастирю. Мабуть, Ніксон не встиг і оком моргнути, як Армстронг, Коллінз і Олдрін почали рекламувати наручні годинники («Перші годинники, що ходитимуть у космосі»), а наймані актори почали роздавати журналістам інтерв’ю від імені менш говірких і фотогенічних технарів NASA.

Звісно, як і має бути в ромкомі, любов починається з конфлікту і ледь не ненависті. Тож усі ініціативи Келлі Джонс зустрічають різкий категоричний спротив надто серйозного керівника програми Аполллон-11 Коула Девіса, котрий спершу зізнається, що вродливішої жінки за Келлі ніколи не бачив, а потім готовий послати цю настирливу «гічкоківську білявку», цю Мерилін Монро з дещо спотвореним жіночими хитрощами рекламним талантом Дона Дрейпера… до самісінького пекла. Коул настільки душний, зациклений і насуплений, що так само, як намагається вигнати з NASA Келлі, женеться за… приблудною чорною кішкою, аби та не наврочила, бо ж і жінки, і чорні кішки – то не до добра… Насправді ж він, як і Келлі, теж має темне минуле і до сих пір гризеться провиною за смерть екіпажу першого «Аполлона» (зовсім трішки драматизму не завадить будь-якій комедії, навіть мелодраматичній і навіть сатиричній… чи тим паче сатиричній, якщо, звісно, не передавити).

Смотрите легально на MEGOGO

До речі, «гічкоківську білявку» Йоганссон уже грала раніше, причому то була буквальна «гічкоківська білявка» Джанет Лі у біографічному фільмі «Гічкок». А Вуді Гаррельсон минулого року вже працював так само нечистоплотно на Річарда Ніксона у серіалі «Сантехніки Білого дому», тільки тоді його персонаж підчищав для президента сліди прослушки демократичного штабу, а не сфабриковував політ на Місяць. Тож можна сказати, що актор побував у двох найяскравіших ніксонівських скандалах: «Вотергейті» і так званій «Місячній змові», вірніше у зворотному порядку.

Поставив ромком Грег Берланті, найбільше відомий за романтичним гітом «З любов’ю, Саймон». І якщо коротко описати характер і настрій фільму, то це ніби додати романтику до культової сатири 90-х «Хвіст крутить собакою» режисера Баррі Левінсона, де піарники задля відволікання уваги від секс-скандалу навколо президента «розв’язали» вигадану війну. Причому особливо схоже стає тоді, коли Келлі наймає кінорежисера (не Кубрика, котрий у 1968 році випустив свою епічну «Космічну одіссею», але якось мимохідь каже: «Треба було все ж таки найняти Кубрика»), аби той відзняв «запасний варіант» успішної висадки на Місяць на той випадок, якщо реальна висадка провалиться.

Неможливо, на жаль, не помітити, що між Ченнінгом Татумом і Скарлетт Йоганссон немає тієї переконливої кумедно-сексуальної хімії, яка була між Татумом і Сандрою Буллок у пригодницькому ромкомі «Загублене місто». Але відсутність сильних вібрацій між героєм і героїнею компенсується чудовою грайливою грою Йоганссон, яка виключно жіночним чином поєднує нібито негативні в’юнкість і пронозність з бездоганною вишуканістю.

Анастасія Лях