Зачинщики (The Instigators)

Метт Деймон і Кейсі Аффлек (які колись належали до «друзів Оушена») двічі намагаються пограбувати феєрично корупційного мера у виконанні Рона Перлмана у цій найсимпатичнішій і найгострішій, і сильно недооціненій кримінальній комедії року. А вірніше кримінальній драмедії та місцями навіть кримінальній трагікомедії, яка за інших часів та інших обставин цілком могла би стати такою ж культовою та улюбленою історією про двох невдах і великі брудні гроші, як «Достукатися до небес». Малі ролі тут виконали Тобі Джонс, Альфред Моліна, Вінг Реймс, Пол Волтер Гаузер, Майкл Стулбарг. А акторка Хонг Чау, котра раніше зіграла з Деймоном у науково-фантастичній трагікомедії «Зменшення», зобразила його психотерапевтку, що проводить сеанс під час безпосереднього пограбування.

Власне, з сеансу історія і починається. Колишній морпіх і теперішній циклювальник паркету Рорі (Деймон, на якому знову «пролетарська» сорочка в клітинку, як і у детективній драмі «Стілвотер») на візиті у психологині, котра намагається лікувати демобілізованих з ПТСР, зізнається, що геть усе в житті «просрав», втратив дружину і майже втратив сина (котрому «соромно дивитися в очі», бо заборгував аліменти і навіть уживану хокейну форму для гри у шкільній команді придбав у кредит), і приблизно рік тому пообіцяв собі, що якщо в житті нічого не зміниться, то він із ним покінчить. Але перед тим аби розрахуватися з боргами (тридцять дві тисячі чотириста вісімдесят доларів), Рорі вирішує взяти участь в одній сумнівній авантюрі.

Дія відбувається у Бостоні, де упродовж двадцяти п’яти років править один і той самий корумпований мер Мічеллі, що наразі готується до перемоги у другому турі чергових виборів, на яких другим кандидатом виступає «борець із корупцією» Чой. Афера ж, до якої Рорі долучається як найманий виконавець, полягає в тому, аби пограбувати сейф у ресторані, де відбуватиметься вечірка з нагоди перемоги Мічеллі і куди гості торжества зноситимуть чергові хабарі та відкати виключно, звісно ж, готівкою. «А якщо раптом переможе Чой?» – запитує Рорі. І ясно що таки Чой несподівано перемагає, і план пограбування йде геть не за планом… Але незапланована халепа, котра з кожним кроком стає усе глибшою і нібито безнадійнішою, зближує Рорі з іншим учасником пограбування Кобі (Аффлек), який замість молодшого брата-наркомана, що втрапив до цієї схованої за ширмою пекарні банди, ні за що відсидів трирічний термін і тепер, коли брат помер від передозування, хоче звалити до Канади.

З одного боку, «Зачинщики» здаються доволі легким кіно про одне незграбне пограбування, котре незграбний тандем горе-грабіжників Рорі і Кобі умудряються повторити двічі. І це дійсно, по-справжньому приятельське кіно. Тобто не просто бадді-муві за жанром, а бадді-муві за суттю. Адже спродюсували його старі найліпші друзі у реальному житті Метт Деймон і Бен Аффлек, а молодший брат Бена Кейсі долучився до написання сценарію. І можна припустити, що Кейсі у реальному житті сприймає Деймона теж як старшого друга та старшого брата, і те реальне приятелювання, давнішнє та близьке, відчувається і на екрані, де Кобі не раз підколює Рорі щодо його «поважного» віку.

Смотрите легально на MEGOGO

Один балакучий і саркастичний, цілими днями просідає штанці у барі, а потім просить сусідського підлітка дмухнути на алкотестер, аби розблокувати байк; у глибині душі сумний і самотній, але прикидається циніком-жартівником; не майстер грабунку, але кмітливий, хоча й нігіліст і гедоніст. Другий мовчазний і взагалі не сміється, солдат і роботяга в одному флаконі, типовий типаж негламурної Америки, котрий в армії чи на війні стовідсотково був управний зі зброєю, але як грабіжник геть недолугий і максимально недоречно послуговується «залякувальною» реплікою «У мене пістолет». Якщо більшість фільмів-пограбувань і тим паче комедій-пограбувань є виразно відірваними від буденності та реальності і наче постійно змагаються між собою у віртуозності та зухвалості нарочито вигаданої крадіжки (і рідко крадії-протагоністи лишаються без куша), то «Зачинщики» навпаки, принципово перебувають у сірій рутинній дійсності, яку розфарбовують і прикрашають виключно своїм почуттям здорового напівоптимізму.

З іншого боку, це очевидно проблематичніше соціально-політичне антиамериканське кіно, котре напевно саме антиамериканськістю і відвернуло більшість критиків та глядачів. Хоча антиамериканське воно зовсім не у сенсі просхідного чи проросійського, чи прокомуністського вектору, а виключно у сенсі відмови показувати Америку як країну героїв чи принаймні країну і героїв, і лиходіїв. «Господи, тут кожен силиться бути героєм», – насміхається Кобі і з інкасатора, що ціною життя захищає максимально брудні гроші максимально корумпованого градоначальника; і з пожежника, що завзято намагається зупинити лжепожежників на шляху до сейфу з тими самими максимально брудними грошима максимально корумпованого мера.

На місце американського італійця Мічеллі, котрий уже навіть не намагається ретельно приховувати свою багаторічну корупцію, приходить американський китаєць Чой з антикорупційними гаслами, якими маскується та сама жага наживи. При цьому на вулицях, де щодня розгортаються ті чи інші протести, серед плакатів демонстрантів зустрічається транспарант «Іммігранти зробили Америку великою». І це не про те, що автори фільму «расисти» і звинувачують інші «приїжджі» народи в падінні Штатів. Це про те, що Америка із самого свого початку іммігрантська країна, котру колись створили так звані «зачинщики» (чи «батьки-засновники»), ініціювавши, так би мовити, конструктивну справу на деструктивному підґрунті. Тож і тоді, і сьогодні, і напевно що завтра всередині цей «героїчний дивокрай», де «збуваються мрії» і де колишні солдати зневажають себе за лузерство, є не тим, чим здається. І таки дійсно хочеться втекти до Монреалю. Бо ж поки там немає нас, там точно краще.

Анастасія Лях