Закляття 4: Останній обряд (The Conjuring: Last Rites)

Вкотре (і тепер уже точно востаннє, бо унікальна надприродна горор-франшиза – унікальна через те, що на реальних подіях, нехай і щодо істинної її реальності в скептичних глядачів є серйозні та правомірні сумніви – про подружжя Ворренів і їхні численні практики позацерковного екзорцизму впродовж 1960-1980-х років промовистим «Останнім обрядом» таки дійсно скінчилася) наголошу без жодного сумніву і поправки, що тандем Віри Фарміґи і Патріка Вілсона є справжнісінькою перлиною, завдяки якій мушля цього довгограючого – з урахуванням усіх спін-офів – містичного циклу має реальну та виняткову цінність.

Заключним ритуалом Еда і Лоррейн Ворренів став випадок родини Смерлів зі штату Пенсильванія, котрих у 1986 році тероризували три привиди, що населяли їхній будинок, а через брак грошей і численність сім’ї вони не могли собі дозволити переїзд ані в інший дім, ані в готель. Але, як відчула завдяки своєму дару медіума й ясновидиці Лоррейн, духи були лише прикриттям, за яким ховався потужний демон, обравший своїм вмістилищем важке декороване антикварне дзеркало… Цього разу все справді дещо по-іншому, як кілька разів за фільм повторює Лоррейн: по-перше, спокійно (майже спокійно) живучи у Коннектикуті, Воррени більше нікуди не їздять і не геройствують у боротьбі з чужими демонічними неприємностями через хворе серце і пережитий інфаркт Еда; по-друге, цього разу вперше темна сила переслідує не когось, кого Воррени навіть не знають і вперше побачили під час професійного візиту, а безпосередньо рідну найдорожчу їм людину – єдину доньку, котра народилася і вперше ледь не померла тоді, коли її батьки вперше зустрілися з нечистим у тому старовинному дзеркалі з вирізьбленими янголами у громіздкій дерев’яній рамі (власне, не ледь, а таки померла: народилася без ознак життя і кілька хвилин не дихала, допоки молитва матері всупереч опущеним рукам акушерів не «оживила» дитину…, хоча, ймовірно, життя дівчинці повернув зовсім не Бог, а той, у свічаді…), а вдруге ледь не померла, коли моторошне люстро «повернулося» до Ворренів удруге і востаннє…

Саме дзеркало стало макгафіном останньої глави невипадково. І не лише тому, що ця нібито вельми звичайна і вельми побутова річ є символічним відображенням наших інших альтер его і зокрема темного допельгенгера. В одній зі сцен дочка Ворренів, готуючись до весілля і приміряючи весільну сукню в примірочній салону, де колом розставлені дзеркала і виникає оптична ілюзія дзеркального лабіринту, стикається зі своїм переслідувачем, що заховався не тільки буквально під її платтям, а і серед її численних «я», розмножених у люстрах. В епоху, коли мультивсесвіт став стрижнем усіх сучасних коміксів і майже всього сучасного сай-фая, він несподівано зачепив і такий глибоко старомодний і суцільно класичний горор, як «Закляття». І знову ж таки недарма наречений дочки Ворренів, який раптово і дуже рано завершив свою поліцейську кар’єру через один інцидент, розповідає майбутньому тестю про можливе (чи навіть вірогідне в його суб’єктивному переконанні) існування альтернативної реальності, в котрій він уже давно мертвий і так і не встиг освідчитися коханій… Так само може існувати паралельний світ, де Джуді Воррен народилася мертвою і не «ожила»… І паралельний світ, в якому… весь світ повірив розповідям подружжя Ворренів і визнав існування привидів і демонів на офіційному рівні.

– Ви типу мисливці на привидів?
– Ні. Але ми бачили цей фільм (посміхається героїня Фарміґи, і йдеться, ну звісно ж, про найперших «Мисливців на привидів» 1984 року, що стали безумовним культовим культом і, цілком можливо, були іронічно-комедійним віддзеркаленням легенд і міфології подружжя Ворренів).

В «Останньому обряді» безпосередні жахи (котрі, як і раніше, засновані на кліше і типових скрімерах, але не в поганому сенсі, а в значенні скрупульозного дотримання олдскульних прийомів, таких само обскурантних, як і самі Воррени і в зовнішній, і в ментальній інтерпретації) займають набагато менше часу і простору, ніж опис родин: і Ворренів, і Смерлів. І це робить горор більшою мірою сімейно-побутовою драмою, ніж жахастиком про одержимість і прокляття. Предмети, одяг, зачіски, аксесуари, ювелірні прикраси чи біжутерія на героїні Віри Фарміґи… подекуди здаються більш промовистими і навіть більш реальними за сценарну історію та драматургічне виконання. «Навіть іграшки тут – не іграшки», – каже Ед про тотеми, накопичені впродовж десятиліть в їхній особливій кімнаті-сховищі. Навіть сережки і брошки тут – не сережки і брошки, а відчуття естетики, в якій досягла надзвичайно приємної і… домашньої бездоганності колосальна органіка Фарміґи і Патріка Вілсона.

Ясно що ніхто не забороняє вважати реальних Ворренів затятими шахраями чи принаймні просто казкарями. Однак цей акторський дует, який сформувався і виріс в рідкісно магічній двосторонній гармонії (гармонії між собою і зі своїм глядачем), зробив абсолютний максимум для того, щоби ми, недовірлива публіка, повірила якщо не демонологам Еду і Лоррейн, то принаймні у те, що вони самі в свою діяльність щиро і до останку вірили… Так чи інакше саме Ворренам ми, сінефіли, зобов’язані тим, що кіножанр «будинку з привидами» та «одержимості демоном» набув шаленої популярності і досі продовжує квітнути на малих і великих екранах у найрізноманітніших інтерпретаціях від приголомшливого ревізіонізму Алехандро Аменабара, котрий поміняв привидів і людей місцями, до лірично-ніжного ставлення до примар від Майка Фленаґана; від шокуючого твісту на всі часи від М. Найта Ш’ямалана до чорнокомедійної потойбічної готики Тіма Бертона… І навіть якщо ми принципово і категорично не віримо ані Ворренам, ані заснованим на їхній сумнівній кар’єрі сюжетам…, ми все одно продовжуємо свято вірити в магію – світлу і темну – кіно.

Анастасія Лях