Залишені (The Holdovers)

Цей фільм – різдвяна історія для інтелектуалів. Не романтична і не зовсім комедія (радше драмедія, а місцями навіть трагікомедія), проте емоційна, душевна і справді дуже різдвяна. Зняв її дещо забутий ідеолог незалежного американського кіно і співець рідного штату Небраска Александер Пейн, котрий через двадцять чотири роки після стрічки «Вискочка» з Різ Візерспун повернувся до теми шкільного навчання, взаємовідносин учнів і вчителів; через двадцять років після екзистенційного роуд-муві «На узбіччі» повернувся до співпраці з актором Полом Джаматті і через дванадцять років після іронічної сімейно-побутової драми «Нащадки» з Джорджем Клуні повернувся до теми батьків і дітей.

«Залишені» вийшли через шість років після передостанньої на сьогодні роботи Пейна «Зменшення» – науково-фантастичної соціальної сатири з Меттом Деймоном, котра отримала прохолодні відгуки критиків. Тоді рецензентам здалося, що режисер утратив гостроту погляду на прозу і буденність життя, а персонажі стали надто вигаданими, місцями карикатурними і бездушними… «Залишені» відповіли на всі попередні претензії. І нагадали, що Пейн винятково потужний у поєднанні розуму і почуттів.

Історія розгортається на Різдво 1970 року. В елітній закритій школі для хлопчиків у передсвяткові дні майже всі учні роз’їжджаються на канікули, хто додому за різдвяний стіл, хто на лижах кататися абощо. У кампусі лишаються лише кілька дітей, які з різних причин не змогли поїхати до батьків: в когось дім надто далеко, аж у Кореї; в когось батьки-мормони зайняті місіонерством; хтось типу бунтар не схотів зістригти довге волосся і посварився з батьком… А старшокласник на ім’я Ангус змушений стирчати в академії через те, що його мати захотіла провести різдвяну відпустку удвох з новоспеченим чоловіком, вітчимом хлопця.

Звісно, хто-небудь з учителів теж має лишитися на свята на роботі, аби глядіти «залишених». І обставини складаються таким чином, що місія випадає вчителеві історії древніх цивілізацій містерові Полу Ганему (Джаматті), бо, власне, інший учитель збрехав, ніби у його матері вовчак, а принципового Ганема директор школи вирішив покарати, бо той уперся ставити «задовільно» тупому синові багатія, котрий оплатив закладові новий спортзал. Містер Ганем – людина вкрай специфічна: інтроверт, мізантроп, душніла, педант. Учнів він називає «грубими та лінивими філістимлянами»; Різдво не святкує, бо в бога не вірить; навіть до різдвяного печива у формі сніговиків і ялинок ставиться скептично. На канікули він готує «залишеним» повний облом: навчання, навчання і ще раз навчання. І трохи фізкультури на морозі. На додачу, оскільки всі (майже всі) роз’їхались, в аудиторіях і гуртожитку вимикають опалення…

Смотрите легально на MEGOGO

Спершу здається, що фільм Пейна є омажем культовому «Клубу «Сніданок». Проте головна історія розпочинається тоді, коли Ангус і містер Ганем зостаються лише удвох, бо решту учнів багатий татусь, котрий пробачив синові хіпові патли, забирає на власному гелікоптері на гірськолижний курорт, а батькам Ангуса містер Ганем не зміг додзвонитися, аби запитати дозволу, тож хлопець змушений далі нудитися у компанії душніли. Потім здається, що Александер Пейн занурюється в американську політику, класові і расові питання, адже до учня і вчителя доєднується така сама самотня на це Різдво чорношкіра куховарка, що завідує шкільною їдальнею і чий син нещодавно загинув у В’єтнамі. Вустами соціаліста Пола Ганема режисер нагадує, як «країна можливостей» насправді була (і частково лишається) «країною дуже нерівних можливостей», бо розумні чорні хлопці, не маючи грошей на навчання, помирали на війні, тоді як діти білого істеблішменту незалежно від розумових здібностей закінчували елітні школи і вступали до найпрестижніших вузів типу Гарварда, Принстона, Єля, Корнелла… І потім з тих учнів виростали президенти на кшталт Трампа.

Та політика і навіть соціальний аспект все ж для Пейна є другорядними. Він зосереджується на людях і характерах, зокрема на тих, хто почувається «залишеним» не на один чи два тижні, а на все життя. Автор нагадує глядачам не стільки історію (недарма ж герой Пола Джаматті викладає саме історію), скільки про те, що за людськими фасадами, котрі часто здаються нам нецікавими, поверховими, неприємними, навіть відразливими, може ховатися глибока сумна історія і гостра потреба у дружній близькості. Тобто Пейн говорить не стільки про історію країн, суспільства, цивілізацій, епох і поколінь, скільки про особисті історії, хоча пов’язує останні з першою.

Мати переживає смерть єдиного сина. Юнак сумує за батьком і переживає, що матір, захоплена шлюбом з новим чоловіком, дистанціювалася від нього. Учитель переживає, що нічого в житті не досяг: не написав монографію, не побачив на власні очі Рим та Грецію, про які так багато знає; не став професором, а повернувся рядовим учителем у ту саму школу, в якій колись навчався сам, а отже застряг на одному місці, в одному клятому колі. Містер Ганем здається тираном, який муштрує дітей кислою наукою, і винятковим занудою, котрий у пабі втирає незнайомому Санта-Клаусу, що насправді Святий Миколай походить з Древньої Греції, тож замість вигаданого дурнуватого червоного кожуха і клоунського капелюха костюм має складатися з балахона і сандаль… Та насправді він комплексує через штучне око, гіпергідроз, непривабливу зовнішність; почувається ізгоєм і зловживає міцними коктейлями.

Один із ключових моментів – коли виявляється, що вчитель і учень приймають одні й ті самі антидепресанти. І цей факт, мабуть, зближує їх набагато більше, аніж вимушено спільне Різдво… І кожний глядач, який хоч раз почувався на свято «залишеним», теж відчуває спорідненість з цією дивною парою, в котрої під новорічною ялинкою (кривою і без іграшок) у подарункових обгортках труди Марка Аврелія.

Анастасія Лях