Западня (Trap)

Чому нас так сильно приваблюють екранні серійні убивці? Мабуть тому, що вони розкривають перед нами темряву на безпечній дистанції; найбільш чорну темряву, в яку у реальності ми ніколи заглядати не станемо при здоровому глузді… Але поряд із максимально чорною темрявою «Довгонога», де серійного соціопата-сатаніста зобразив розкішно божевільний і розкішно загримований Ніколас Кейдж, в українському прокаті одночасно можна побачити «Западню», легку та грайливу, де темрява тихенько співає на бек-вокалі і де привабливість маніяка сягає рівня ледь не «божественної» комедії, а забутий і вельми недооцінений Джош Гартнетт, пік котрого нібито так і застряг на «Щасливому числі Слевіна», доводить, що всі ці роки вкрай несправедливо сидів на аутсайдерській лавці, і сяє безапеляційно захоплюючим магнетизмом та безапеляційно філігранним артистизмом справжнісінької зірки.

Новий фільм М. Найта Ш’ямалана – перший трилер культового режисера, цілковито позбавлений містики і будь-чого надприродного чи бодай ілюзії чогось загадкового, що явно пішло постановникові на користь, і він щедро та щиро наситив голодних глядачів грою у дусі таких чарівних гічкоківських smart-забавок про пастки для надзвичайно розумних убивць, як «Мотузка», «Тінь сумніву», «У випадку вбивства набирайте М». Сюжет та дію «Западні» можна назвати майже камерними і майже непорушними щодо правил класицистичної триєдності, адже історія розгортається впродовж одного концерту, на самому концерті (тож частково це фільм-концерт, натхненний, до речі, концертним туром Тейлор Свіфт Eras Tour, тобто вірніше трилер-концерт, бо на поп-шоу завітав безжальний серійний різник…, але ні-ні, зовсім не для того, аби повирізати поп-фанатів) і ще трохи після концерту всередині поп-зіркового лімузину та всередині звичайного пролетаріатського будинку у середній (не елітній) американській особняковій зоні.

Тож за сюжетом хороший батько веде доньку-підлітка на концерт її мрії – велике додаткове шоу суперпопулярної співачки Lady Raven (в ролі співачки – реальна співачка Салека Ш’ямалан, донька режисера, але не та донька, що сама стала режисеркою і цього року представила дебют «Наглядачі», а інша… ну і сам Ш’ямалан за традицією, за знову ж таки гічкоківською традицією теж виконав камео). Але виявляється, що концерт той – не просто концерт, а суцільна велика пастка для серійного маніяка на прізвисько М’ясник, котрий за даними поліції має стовідсотково бути присутнім на цьому заході і звідки, звісно ж, не має вийти, бо охоронці під пильним контролем досвідченої профайлерки перевірятимуть кожного, хто вписується у психологічний портрет розшукуваного душогуба. М’ясником ясно що виявляється наш супертатусь, донька котрого безтямно радіє на концерті кумира і геть нічого не підозрює, хоча татко починає поводитись злегка дивно… Розуміючи, що полювання відкрито і всюди розкидані мишоловки, обійти котрі практично неможливо, герой вигадує хитрість за хитрістю, аби будь-яким способом (через дах, через службовий вхід, через найближче оточення Lady Raven) вийти за межі оточеної будівлі.

Може здатися, що той факт, що М’ясником є татусь, – це типу центральний твіст, який нащось розкривається на самому початку. Але нічого подібного. Цей факт – лише зав’язка, тоді як головний поворот, залишений на фінал, криється у тому, хто ж насправді розставив капкан і як так вийшло, що копи дізналися про квитки М’ясника на концерт Lady Raven (і чи дійсно помилився герой, впустивши з кишені чек від покупки квитків просто на місці злочину, як помилився з тим фатальним ключем «бідолашний» гічкоківський Тоні Вендіс).

Смотрите легально на MEGOGO

З усіх екранних маніяків татусь Купер у виконанні Джоша Гартнетта найбільше напевно нагадує Пола Спектора у виконанні Джеймі Дорнана з серіалу «Падіння», котрий так само щиро поєднував турботливе та любляче батьківство з холодним безжальним душогубством. Антигерой Дорнана так само викликав у глядачів щирі парадоксальні симпатії попри його соціопатичну природу і відверто монструозні дії, і для актора, що здавався надто солодким і надто нудним, безінтересним і млявим, та роль теж була знаковим поворотом, що продемонстрував вражаючу альтернативність, спокусливу метаморфозу, чаруючу багатоликість. Але якщо Пол Спектор був драматичним убивцею, то Купер – здебільшого комедіант, хоча й не розігрує відверту комедію і навіть вправно міняє маски лячного жахіття і фрейдистської трагедії.

Так, із Купером весело. І хоча нібито «треба», щоб його, звісно ж, упіймали, неуклінно хочеться, аби йому вдалося вислизнути… Цікаво, що Ш’ямалан не робить концерт формальністю, просто тлом, на якому розгортається «справжній» сюжет. Ні, сам концерт і є справжнім сюжетом, він повноцінний, повноцінно музичний, професійний і навіть запальний (власне, це ж невід’ємна риса боллівудського кіно – поєднувати сюжетність з музикою, і хоча боллівудське кіно М. Найт Ш’ямалан ніколи не знімав, та бодай таким чином зміг полюбитися з рідною як не крути стихією). А Купер – повноцінний і навіть запальний (недарма ж йому за лаштунками підморгує один кумедний комизистий суперзірковий і супергомосексуальний співун) «татусь року», котрий нехай і в результаті розчарував дочку, та перед тим подарував малій (нехай і завдяки власній потребі «пробитися» за «куліси» підступної поліцейської пастки) істинно незабутні враження і дуже особливий «день із татом».

Анастасія Лях