Начебто дещо дивно, що релігійний мюзикл «Заповіт Енн Лі» створило те саме буквальне і творче подружжя Мони Фастволд і Бреді Корбета, що працювало над «Бруталістом», адже здається, амбітний високоінтелектуальний кінотворчий геній Корбета завжди цікавився будь-якими ідеологіями в контексті розвитку та деградації гуманістичного мислення всередині глобальної людської історії, крім релігійних: фашизмом, поп-культурою, мистецтвом… (а мистецтву релігія в більшості своїх різновидів і положень протистоїть так само, як і науці). Сильно дивно, що американські кіноакадеміки проігнорували роботу Аманди Сайфред в образі реальної засновниці християнського міленаристського культу шейкерів, які «тримали зв’язок із Господом» через екзальтовані й екстатичні танці (чи радше збуджені рухи тіла), пісні, крики і суворий целібат, що, власне, і компенсувався надмірною пристрастю і тілесністю в некласичних молитвах (адже саме Сайфред логічніше би виглядала на місці Кейт Гадсон у списку цьогорічних номінантів).
Але зовсім недивно, що так само, як в «Бруталісті», Корбет і Фастволд торкнулися гену насилля в історії Європи й Америки, себто буквального і фігурального трансферу концепції насильства над людським тілом і людським духом зі Старого світу в Новий, хоч останній і замилював очі обіцянками свобод і можливостей. У «Бруталісті» головний герой, талановитий угорсько-єврейський архітектор, переживши знущання і насилля в концтаборах, емігрує до Філадельфії, де не те щоби «завжди сонячно» і де він зазнає ні трохи не менших за нацистські тих самих, але вже капіталістських насилля і знущання; і знаковим є момент перетину Атлантичного океану, коли, підпливаючи в темному переповненому трюмі корабля до нью-йоркської гавані, шукач ефемерної волі бачить статую Свободи догори дриґом. У «Заповіті Енн Лі» головна героїня, манчестерська проповідниця з кількома послідовниками, так само перетинає Атлантику в пошуках фантомного світла, ризикує життями на списаному кораблі, сподіваючись на вільні вуха нової незаангажованої пастви за океаном і ширші можливості для благих діянь, але спершу потрапляє у шторм, який ледь не топить кволе судно, а потім, уже на «обітованій» американській землі, потрапляє до рук «мисливців на відьом».
Насправді мюзиклова історія Енн Лі – це не стільки історія досить дивного фізичного (плотського) прояву віри чи не стільки історія просто однієї із багатьох християнських сект, яка певно що викликає більшу симпатію (чи щонайменше почуття жіночої солідарності) за, приміром, мормонів (зрештою людина завжди намагалася і, як недивно, досі продовжує намагатися встановити комунікацію з Богом через будь-який гіпотетичний провідник: танці, пісні, говоріння, мовчання, секс, утримання від сексу, через їжу, голодування, через дари і жертви…, але зворотної відповіді як не було, так і немає), скільки історія однієї із багатьох сильно нещасних жінок. Побачивши в дитинстві злягання батька і матері, вона сприйняла це як акт насилля (хоча назвала «актом гріха»), і саме насиллям то і було, бо згоди і тим паче бажання жінки ніхто не питав; після чого від батька послідував ще один акт насилля: покарання доньки різками по руках. Далі, коли Енн Лі вийшла заміж за коваля, той шмагав по її оголених і зажатих сідницях, відтворюючи ілюстрацію з типу неортодоксальної теософської книжки, а чотири вагітності скінчилися чотирма новонародженими (чи максимум кількамісячними) трупами, що, певна річ, теж було чотирма актами насилля над тілом і душею матері (муки кривавих пологів і тримання на руках мертвих немовлят вилилися в рухи і пози ексцентричної молитовної хореографії).
Недивно, що пеніс конкретний і пеніс як символ роду чоловічого загалом (хоча в секті Енн Лі були не тільки жінки, члени-чоловіки – не члени чоловіків, а члени-чоловіки – перебували в культі без жодної на їхній рахунок дискримінації, зокрема молодший брат героїні, що змалку неуклінно в усьому слідував за сестрою і дорослим від власного формату тілесних утіх, себто від гомосексуального, теж без вагань відмовився) став для майбутньої фундаторки (котра, умовно кажучи, не знайшла спільної мови з батьками-фундаторами Америки і Америкою в цілому) візуальним і ментальним аналогом змія-спокусника, диявола во плоті (знову ж таки буквально і фігурально). Власне, жінці вісімнадцятого сторіччя, тим паче з манчестерського бавовняного соціального дна (малою Енн разом із братом займалася ручним «джинуванням», тобто маленькі дитячі ручки відокремлювали бавовняне волокно від насіння; Манчестер тоді був лідером бавовняної промисловості, переробляв серед іншого завезену американську бавовну; і рефреном у Штатах вона голосно протестує, бачачи аукціон чорношкірих рабів, дітей зокрема, котрі після торгів відправляться, ясна річ, на бавовняні плантації), котру насилля (не середньовічне, але все ще постсередньовічне) оточувало з усіх можливих боків, не лишалося нічого, крім… тієї чи іншої форми ескапізму, іншими словами шизофренії. І наприкінці фільму ми бачимо нестару і стару водночас Енн Лі в тумані уже не стільки піднесеної релігійної втечі від реальності (тікаючи все життя від насильства, вона фатально помилилася в тому, що релігія – найбільший осередок насильства з усіх існуючих), скільки рутинного приземленого слабоумства…
Анастасія Лях
Заповіт Енн Лі (The Testament of Ann Lee)
2025 рік, Велика Британія
Продюсери: Ендрю Моррісон, Бреді Корбет, Мона Фастволд
Режисер: Мона Фастволд
Сценарій: Бреді Корбет, Мона Фастволд
У ролях: Аманда Сайфред, Томасін МакКензі, Льюїс Пуллман, Крістофер Ебботт, Стейсі Мартін, Шеннон Вудворд, Віола Преттеджон, Меттью Бірд, Тім Блейк Нельсон
Оператор: Вільям Рексер
Композитор: Деніел Блумберг
Тривалість: 135 хвилин/ 02:15
