Зброя (Weapons)

Якщо ви здатні запам’ятати тільки одне ім’я-прізвище сучасного генія горор-жанру, то забудьте про Арі Астера (котрий шикарно почав, але потім нащось переключився на дивакувату і надто артхаусну сатиру), про Роберта Еґґерса (котрий нащось переключився на перезнімання класики замість того, щоби продовжувати просування оригінальних ідей) і навіть про Джордана Піла (котрий лишається безумовним майстром і політично обумовленим новатором, але здебільшого зосереджений на продюсуванні замість режисури). І запам’ятайте одне-єдине ім’я Зака Креґґера (і нагадаю, що цю ж пораду я давала ще після виходу його попередньої роботи «Варвар»).

За сюжетом, який розпочинається з дитячого закадрового голосу маленького оповідача (голосу, що після вступних слів зникає так само, як і самі діти в цій неймовірній і лячній історії), в маленькому провінційному містечку Флориди (події «Варвара», знову ж таки нагадаю, розгорталися на околицях занепалого Детройта, тож можна сказати, що режисер, пересуваючись з півночі на південь, досліджує вкрай різні закутки нецентральної Америки) однієї ночі рівно о другій годині сімнадцять хвилин зникають сімнадцятеро дітей, усі учні одного класу, котрі просто вийшли, а вірніше вибігли зі своїх кімнат, вибігли зі своїх будинків і «полетіли» у темряву… Не зник з того класу один тільки Алекс, який наступного ранку наче нічого не сталося з’явився на уроку в приголомшеної вчительки (Джулія Гарнер).

Містечко, школа, батьки (і зокрема батько одного зі зниклих дітей у виконанні Джоша Броліна) сходу накинулися на ошелешену класну керівницю, бо ж чомусь зник саме і тільки її клас (і миттєво згадалися минулі проблеми молодої педагогині з алкоголем і загалом усі нестерильні місця її біографії). А поліція тим часом навіть і близько не уявляла, що саме сталося тієї злощасної ночі, і геть нікуди не зрушила в своєму розслідуванні, а також жодним чином не відреагувала на той факт, що хтось написав на автівці зацькованої вчительки велике слово «відьма»…

Зак Креґґер використовує прийом багатогранної розповіді з ракурсів (точок зору) різних героїв, що сам по собі не є новацією, проте саме щодо горору, здається, застосовується вперше. Тож одні і ті самі події ми почергово спостерігаємо очима вчительки, очима батька, очима місцевого поліцейського (не детектива, а просто патрульного в обличчі, вусатому обличчі, Олдена Еренрайка, котрий суто випадково втягується у справу), очима місцевого наркомана (котрого зобразив знаний за «Самотніми вовками» Остін Абрамс і котрий виявився причетним ще більш випадково), очима директора школи (Бенедикт Вонг) і нарешті очима хлопчика Алекса, єдиного незниклого. Як і минулого разу, Креґґер знімає саме детективний горор (з наголосом на прикметник), причому неважливо, присутня містика чи відсутня, так чи інакше постановник вибудовує розповідь за принципом детективу й інструментами (знаряддями, зброєю) детективу із нарочито непередбачуваними (антитезними до тих, що спадають на думку і напрошуються самі собою) поворотами, які дійсно взагалі ніяк неможливо спрогнозувати, але які разом із тим складаються в логічний ланцюг і цілісний пазл.

Цікаво, що спершу зафіксовані на камери спостереження рухи дітей, коли вони залишають домівки і стрімко (якщо не сказати «реактивно») кудись прямують, здаються такими, що символізують свободу, звільнення, легкість, політ… І це безумовно навмисна підміна понять автором, видавання неволі за переконливо розіграну волю. Поза літака (складені назад по швах і трохи відведені в сторони руки з випрямленими, наче крила, долонями), в якій діти «відлітають» у загадковість і пітьму, насправді, якщо задуматися і придивитися, дуже точно імітує обриси… «шахеда». Так-так, саме таку форму мають дрони-камікадзе, котрі щоночі тероризують українців і котрі є армією ляльковода і за його велінням здійснюють залякування й атаку на обрану лялькарем ціль. І таку ж саме форму має стріла, котрою стрілок цілить в мішень.

Якщо підтекстом «Варвара» було розмірковування сценариста-режисера над головним прокляттям жіночої природи (через комплекс матері жінка дозволяє чоловікові – будь-якому чужинцю, будь-якому варвару – грати роль її «дитини» і з сильної позиції відповідно чинити над нею будь-який аб’юз, емоційне і фізичне насилля), то підтекстом «Зброї» є думка про те, що зерно булінгу, цькування, пресингу, залякування (якими не просто годується, а сидить на їхній дієті сучасне суспільство)… лежить у вихованні, у тому як дорослі вперто і демонстративно, легковажно не заглиблюються у світ своїх дітей. І очевидно, що хто влаштовує, провокує, розігріває і кип’ятить цькування, хто маніпулює, ляльководить, контролює вибір нападника і мішені – той має в руках смертоносну і майже нездоланну зброю. І навіть якщо цей хтось може здаватися, виглядати і говорити, як клоун (арлекін, блазень, дурень, комедіант), він все рівно здатен сіяти поголовне нищення своєю армією зомбі і вимикати в душах світло (проте не застрахований від кулі, випущеної зі своєї ж зброї…, і тут на відміну від «Варвара» Креґґер дає собі волю бути необтяжено іронічним поверх сардонічної посмішки).

Напевно що «Зброя» є найцікавішим (не кажу, що найкращим, а саме найцікавішим) горором про відьомство з часів оригінальної «Суспірії». І попри можливо більш явну і незаперечну візуально-концептуальну алюзію на клоуна Пеннівайза критичне мислення наполегливо наштовхує на дикі паралелі з… Мері Поппінс…., на, так би мовити, дуже темне викривлене віддзеркалення казки про магічну няню, котра нізвідки прилетіла, з неба впала, безцеремонно осіла, щоби перевиховати і дітей, і дорослих, і ціле містечко. Адже «тітонька Гледіс» так само невідомо звідки, яким вітром, з якою парасолею (та з яким чаклунським інструментарієм) прилітає, безцеремонно оселяється і кардинально та назавжди змінює порядок (і освітньо-виховний процес) тихої непрогресивної флоридської провінції.

Анастасія Лях