Жінка години (Woman of the Hour)

Формально цей невеликий, але доволі гострий і влучний трилер розповідає про серійного маніяка та жінок і дівчат, які або стали, або могли стати його жертвами (про реального американського серійного убивцю-ґвалтівника Родні Алькалу, котрий наприкінці 1970-х офіційно убив до десяти, неофіційно більше ста жінок і дівчат у Вайомінґу, Нью-Йорку, Каліфорнії…, прикидаючись фотографом і запрошуючи потенційних жертв на фотосесії у безлюдних рівнинах і долинах). Зокрема про реальний факт появи Алькали на телебаченні в якості учасника популярного романтичного шоу «Гра в побачення». Та насправді цей маленький, але вправний, тонкий і розумний режисерський дебют Анни Кендрік говорить про пастку, в котрій опиняється жінка незалежно від того, шукає вона стосунків чи не шукає, тікає від чогось чи чекає на щось, бо рано чи пізно їй доведеться зробити вибір між дурнем, сексуалізатором і садистом.

Анна Кендрік спершу виявилася набагато кращою актрисою за «Сутінки» (хоча навіть в «Сутінках» вона виступила живіше за решту). А тепер ще й режисеркою з делікатним чуттям небанальних сюжетів і неповерхневих смислів. Адже замість того, щоб показати Родні Алькалу в контексті біографії чи детективного розслідування, чи навіть аналітичного погляду в історію американських психопатів…, Кендрік зосередилася на дурнуватому телешоу про «влаштування кохання», куди за «коханням» прийшов чоловік із глибинною патологією і виявився «найсимпатичнішим» і «найкмітливішим» з-поміж гравців. І змальовуючи перебування жінки в системній мізогінії і системному сексизмі, котрі все ще панували в Америці 70-х попри розпал другої хвилі фемінізму на чолі з Глорією Стайнем, молода актриса-авторка не стільки критикує патріархальний соціум (ну хто його сьогодні не критикує?..), скільки констатує, що у жінки (у переважної більшості жінок) є надзвичайно скудний, украй обмежений вибір.

В центрі історії – актриса-початківиця Шеріл у виконанні самої Кендрік, яка, будучи однією з дуже багатьох, приїхала підкорювати Лос-Анджелес, але з кожним днем почала усвідомлювати, що Голлівуд їй не кориться. Вона безрезультатно ходить на прослуховування і кастинги, де її ім’я не запам’ятовують, а зовнішність вважають «надто злою» і «надто розумною». Агентка радить своїй клієнтці-невдасі взяти участь у телепрограмі, де треба буде злегка зганьбитися, бо шоу відверто тупе, проте так її обличчя засвітиться на екранах і є шанс, що після того підуть достойніші пропозиції. Суть участі полягає в тому, щоб зобразити «холостячку», котра наосліп, користуючись лише запитаннями і відповідями, має обрати з трьох гравців того, з ким типу піде на побачення. Як указує сексист-ведучий (котрий одразу перевдягає Шеріл у сукню з глибшим вирізом), треба просто посміхатися і читати запитання з папірця.

Події на телешоу (1978 рік), де Шеріл, не знаючи того, стикнеться серед трьох учасників з серійним маніяком, перемежовуються з різними вбивствами чи спробами вбивств Родні Алькали, причому як попередніми, так і подальшими (1971, 1977, 1979). Власне, саме те дурне шоу стає такою собі вельми гротескною і водночас ментально вузловою точкою перетину загальної «унормованої» мізогінії (коли смертельно налякана дівчина в паніці, котра з глядацької зали побачила на сцені вбивцю, не знайшла ані помочі, ані підтримки ні від свого бойфренда, ні від охоронця, а останній на додачу ще й цинічно поглузував, відправивши до прибиральника замість продюсера…, і пізніше нам показують, що і поліція нічого не вдіяла) і конкретного патологічного випадку насильства.

Смотрите легально на MEGOGO

Причому насильство настільки вільно і самовпевнено почувається (і важко сказати, чи належить та самовпевненість до конкретного часу чи до минулого загалом, або вона є позачасовою і благополучно повернеться завтра, коли світ «перехворіє» сьогоднішнім фемінізмом і виробить до нього антитіла), що воно аж ніяк не ховається і навіть не намагається таїтися, нишкувати, навпаки, виходить на сцену з твердим переконанням, що дівчина-приз дістанеться саме йому, бо його садистська природа хитріша й інтелектуальніша за природу конкурентів-незграб.

Коли Шеріл вирішує не бути дурепою і не грати за правилами, адже на цю сцену вона точно повертатися не збирається, то починає задавати гравцям запитання не за сценарієм, а за власною імпровізацією. Тож замість запитання у дусі «Якби дівчина була морозивом, який смак ти обрав би, учасник номер один/ два/ три?» героїня спершу вганяє у ступор перекиданням на романтичні стосунки теорії відносності (котру сам Ейнштейн простими словами пояснював так, що «хвилина на розпеченій плиті здається годиною, а година з коханою дівчиною здається хвилиною»), а потім добиває екзистенційною каверзою: «Для чого потрібні дівчата?». Для… хтозна для чого? Для сексу? Для вбивства?..

Назва стрічки «Жінка години» не напряму і не одразу, але розкриває підтекст. Ставлення чоловіків до жінок, вірніше середньостатистичне чоловіче уявлення про значення жінки обмежується однією годиною: година для побачення, година для сексу (разом із прелюдією, звісно ж), година для… убивства. І це часове обмеження жінки в очах чоловіка символічно уособлює годинне телешоу, тобто шоу тривалістю плюс-мінус в одну годину, за яку має скластися фіктивний вибір: дурень, сексуалізатор чи інтелектуал (садист). Родні Алькала дійсно постає не лише привабливим, а і вишукано ерудованим: розповідає дівчатам про фільми Романа Поланського, порівнює юних красунь з Ліндою Манц із «Днів жнив» Терренса Маліка; знає, коли бути чесним, аби сподобатися, а коли загадковим… Звісно, трофейне побачення має дістатися саме йому, жінка години має віддатись саме йому. Тік-так, тік-так… самотність і безпритульність штовхають в обійми незнайомця. Тік-так, тік-так… шоу скінчилося, і гра скінчилася теж.

Анастасія Лях