«Я гадала, що моє життя скінчено, бо я обрала ванільне морозиво, а не полуничне». Звуку падіння в цій німецькій артхаусній драмі від режисерки Маші Шилінскі (котра говорить про дівоче бажання любові і дівоче бажання смерті так, наче це одне і те саме бажання) зовсім не чутно, падіння тут не звучить, а відчувається, проте якщо тиша – це теж звук і відсутність звуку – теж звук (як відсутність сенсу – теж сенс, а відсутність ідеї – ідея), то тиша падіння і є його звуком, могильним і водночас злітаючим у небеса… Референсами цілком можна назвати «Пікнік біля Навислої скелі» Пітера Віра і «Незайманок-самогубців» Софії Копполи (хоча високолобі критики схильні порівнювати цю стрічку з творчістю Бергмана і Тарковського), та Маша Шилінскі, виняткову роботу котрої нам пощастило побачити в рамках цьогорічного фестивалю «Нове німецьке кіно», створила більш складне і більш велике кіно (і більш занурене глибоко в жінку, ніж можна собі уявити), що трапляється раз на кілька десятиліть.
Глядачеві треба спокійно й смиренно підготуватися до усвідомлення і прийняття того факту, що розкодувати всі шифри кінематографістки вдасться навряд чи. Проте саме в нерозгаданій загадці і ховаються найпотужніші краса і поезія. Оригінальна назва з німецької перекладається як «Дивлячись на сонце», але дівчата з фільму часто дивляться просто в камеру і гіпнотизують нас своїм поглядом під пронизливий звуковий супровід, що вселяє жах і зачарування водночас (може, об’єктив кінокамери – це і є сонце для того, кого і в радості, і в горі осяює магія сінематографа). Здається, не зовсім коректно говорити про бергманівські і тарковські алюзії, адже Тарковський і Бергман, навіть присвячуючи полотна жінкам, завжди творили виключно і підкреслено чоловіче кіно, тоді як, приміром, згаданий Пітер Вір попри те, що був режисером чоловічої статі, зумів екранізувати роман австралійської письменниці Джоан Ліндсі так, наче став реципієнтом жіночого серця… («Чому я можу підняти ногу, коли захочу, або підняти руку, коли захочу…, але не можу, коли захочу, зупинити своє серце?.. Серце, зупинись! Ось… зараз», – розмірковує одна з героїнь).
Жодного сюжету в класичному розумінні слова Маша Шилінскі не розповідає. Не розповідає категорично, так само як істинний поет у своїх віршах категорично не вдається до прози. Наче ріжуча нитка, туго обмотана навколо, проходить крізь плоть вказівного пальця (або крізь плоть стегна і гомілки, коли одна з персонажок підв’язує мотузкою свою ногу так, щоби відчути і зрозуміти ходьбу одноногого, котрим є її дядько Фріц, що пересувається на мильницях через кінцівку, відрубану нижче коліна), так крізь плоть кількох обраних героїнь різного віку та з різних епох проходить історія Німеччини двадцятого століття: крізь зовсім малу яскраво біляву Альму в часи Першої світової, що спостерігає за хворою матір’ю і низкою смертей у великій сім’ї, де ледь не постійно горять свічки за покійників; крізь дорослу Еріку, котра підв’язує собі ногу і по ночах із керосиновою лампою ходить мовчки дивитися на сплячого дядька та рубці на шматку його ноги, в часи вже Другої світової; крізь юну і шукаючу вилив своїй сексуальній енергії плавчиню Ангеліку, котру їсть очима хтивий материн брат і тихо жадає скромний зелений кузен, і котра живе в розділеній на схід і захід Німеччині 1980-х; крізь підлітку Лєнку напевно що наприкінці 90-х (або в умовній сучасності, межі свідомо розмиті), яка захоплюється розкутою білявою сусідкою, в котрої нещодавно померла від раку матір, і не помічає темних думок молодшої сестри, яка переживає, що мати любить її менше…
Всі дівчата пов’язані однією фермою біля одного й того самого озера, де відбувається дія, пов’язані кровною лінією і кровним смутком, що тягнуться крізь покоління. Еріка пробує на смак піт, що котиться з грудини лежачого дядька Фріца і стікає в пупок, звідки вона і дістає прозору солонувату краплину, наче з колодязя. Альма крізь замкову шпарину спостерігає за тим, як мовчазна служниця робить рукою маніпуляції, від яких здригається тіло того самого Фріца, але років на двадцять молодшого (котрому частину ноги не війна відірвала, а відрубала рідна матір, аби хлопця на фронт не забрали). Мати Лєнки, стоячи на ганку з її батьком, опускається і дістає члена з ширінки, і лагідно притуляється до плоті щокою зі словами «Такий теплий…». А матір Ангеліки (в котрої колись була сестра Еріка, котра після Другої світової зайшла з іншими дівчатами і жінками в озеро, боячись масового нашестя солдатів на заповнені самими лише дівчатами і жінками селища, і так ніколи з води і не вийшла), що ніколи не радіє, коли всім радісно, і часто сміється тоді, коли нікому не смішно…, хапає вугра за голову і впиває його пащу собі у «промежину» між великим і вказівним пальцями руки, наче зубастий пеніс впивається у вагіну…
Мати Альми відчуває ледь не хронічну нудоту (жінок Маші Шилінскі нудить двадцятим століттям, але вони не здатні його виблювати і звільнитися…, на відміну від юних дівчат). Режисерка склеює кордони епох безшовними римами, паралелями і рефренами, і якщо Альма рахує, кому із дітей мати кліпне більше разів (бо кліпнути значить сказати «люблю тебе»), то молодша сестра Лєнки, котру після родинного відпочинку на озері покинули вештатися позаду, уявляє, як впаде (звісно ж, без звуку, в лячній і лячно спокусливій тиші падіння) і покотиться назад до озера і піде під воду…, а мати прибіжить і кинеться рятувати… (до того самого озера, в яке колись зайшла і не вийшла Еріка). Озеро – ясно що дзеркало (і так, частково це те канонічне й епохальне присвячене дитинству і матері «Дзеркало» Андрія Тарковського, котрий, до речі, помер від раку легень так само, як від раку легень померла мати білявої сусідки Лєнки, котра завжди на відміну від Лєнки обирає полуничне, а не ванільне морозиво, і затягується цигарками попри те, що мати померла від раку легень…, адже все рівно життям не надихаєшся…). «Пішли купатися. Можливо, пощастить і потонемо», – каже Лєнці білява сусідка.
На відміну від Тарковського у Маші Шилінскі немає жодної документальної хроніки, котра, ймовірно, могла би порушити витонченість ювелірно зітканої поезії, заглушити беззвучне падіння голки, котру, ну звісно ж, ніяк не знайти у копиці сіна (того сіна, в котре з висоти впаде і, мабуть, зламає шию одна з чистих і незайманих пташок цього коричнево-жовтого, як світлини Полароїда, полотна…, і в котрому загубиться голка, якою задля останньої сімейної фотографії покійниці пришиють повіки до підбрів’я, щоби очі здавалися ще наостанок відкритими, а смерть – ще злегка живою…, ніби на фінальному видиху хронічної історичної нудоти із назавжди закритим ротом). На знімках хтивий дядько неодмінно вийде усміхненим і чітким, а образ племінниці Ангеліки, котра стомилася бачити саму лише сліпу зону приреченої на святу загибель Східної Німеччини, буде змазаним і схожим на відлітаючого ангела, котрому, можливо, пощастить дістатися іншого берега і нового сторіччя…
Анастасія Лях
Звук падіння (In die Sonne schauen, Sound of Falling)
2025 рік, Німеччина
Продюсери: Марен Шмітт, Лукас Шмідт, Лассе Шарпен
Режисер: Маша Шилінскі
Сценарій: Маша Шилінскі, Луїза Петер
У ролях: Ханна Гект, Лєна Урзендовскі, Лаені Гайзелер, Сюзанна Вюст, Луїза Геєр, Леа Дрінда, Флоріан Гайсельман, Грета Кремер, Зоя Баєр, Лузія Опперман, Філіп Шнак, Константин Ліндгорст
Оператор: Фабіан Гампер
Композитори: Міхаель Фідлер, Ейке Госенфелд, Якоб Гюффелл
Тривалість: 149 хвилин/ 02:29
