Архів 81 (Archive 81)

Цей серіал Netflix від продюсера Джеймса Вана (творця успішних горор-франшиз «Закляття», «Астрал», «Пила») поєднує у собі наукову фантастику, містичний детектив і окультні жахи. До того ж він досить талановито і майстерно переосмислює вже доволі старий і запліснявілий жанр мок’юментарі, тобто псевдодокументалістику або так звану імітацію документальності, яку ще називають фальсифікацією та містифікацією. І так, його творці роблять усе можливе, аби ми, глядачі, майже повірили у неймовірну і лячну історію, або як мінімум аби нам стало хоч трохи не по собі, як колись у 1990-х, коли разом із Фоксом Малдером так сильно кортіло таки віднайти ту невловиму і загадкову істину, яка перебуває «десь там» і одночасно «десь поруч» (невиправні складнощі перекладу).

За сюжетом молодий хлопчина на ім’я Ден, що живе у наш з вами час у Нью-Йорку (і який в дитинстві пережив жахливу трагедію: втратив усю родину в незрозумілій пожежі), працює реставратором та оцифрувальником старих відеоплівок. Він бережно та з любов’ю очищає плівки від пилу чи плісняви, склеює розриви, полірує подряпини, корегує пробіли і переносить цей крихкий, ветхий вінтаж у сучасний комп’ютер. Він ніжний і делікатний з цією безцінно-пошарпаною старовиною. І він нібито відчуває її особливу магію… Тож якось до нього звертається загадковий товстосум із пропозицією на сто тисяч доларів: відреставрувати та оцифрувати купу старих відеокасет з аматорськими записами. Записи ці зробила молода жінка на ім’я Мелоді у багатоквартирній будівлі з апартаментами, що так само, як і дім Дена, загадково згоріла у 1994 році. Касета за касетою герой намагається зрозуміти, що саме сталося з будинком та дівчиною, яка на одному з записів смертельно налякана і просить, благає її врятувати…

Цікаво, що псевдодокументальний жанр походить не з американського, а з європейського кіно. А саме з німецької стрічки 1937 року «Космічний корабель 1 стартує» (епохи і кінематограф відіграють у серіалі першочергове значення). Саме тому, мабуть, частина подій (один з часових сегментів, яких у серіалі всього три: 1920-і, 1990-і, сучасність) відбувається у перехідну еру від німого до звукового кіно, тобто в епоху найбільшого і найвеличнішого експерименту в історії кінематографа (так само експериментальним було і перше зазначене мок’юментарі). І жінка, навколо якої відбувається дія найпершого часового сегмента, є саме європейкою, елітною європейською іммігранткою (голландкою чи німкенею). З цієї ж епохи починається знайомство глядача з Деном: на початку історії він реставрує старезну кіноплівку якоїсь телевізійної містичної антології, яку називає загубленою «прелюдією» до культового серіалу «Сутінкова зона».

У 1924 році (саме тоді відбуваються події з таємничою європейкою) на екрани вийшла повна новаторських прийомів «Остання людина» найвеличнішого поміж режисерів експериментатора Фрідріха Мурнау, трагікомічний шедевр німецького експресіонізму, камерна особистісна драма «маленької людини» (реставратор відеоплівок так само вписується у архетип «маленької людини»). А у 1994 році (наступний часовий сегмент), коли мувімейкери ще знімали на плівку, а не на цифру, вийшли такі культові стрічки, як «Кримінальне чтиво», «Леон», «Форрест Ґамп», «Втеча з Шоушенка», «Ворон», «Маска», «Вовк», «Чунцінський експрес», «Інтерв’ю з вампіром»… І того ж року Тім Бертон випустив стилізований чорно-білий байопик «Ед Вуд», присвячений «найгіршому режисерові в історії кіно», який у свою чергу народився у Нью-Йорку 1924 року…

Смотрите легально на MEGOGO

Тож серіал «Архів 81» цілком можна назвати езотерично-нумерологічним любовним листом чи любовним посланням до кіноплівки і кіномистецтва. І до речі, у 1981 році (до якого відсилає номер архіву) вийшов знов-таки культовий фантастичний горор Девіда Кроненберга «Сканнери» про людей, здатних навіювати і контролювати чужі думки (серіал Netflix присвячений секті, релігійному культу, а хто як не сектантські лідери найкраще навіюють і контролюють чужу свідомість?).

«Архів 81» – це досить цікава, складна і продумана у нюансах й деталях суміш гучної німецької «Пітьми» того ж стрімінгу Netflix, конспірологічної сай-фай телелегенди «Секретні матеріали», фільмів «Відьма з Блер», «Дитина Розмарі», «Дзвінок», «Астрал»…, а також лавкрафтівського жаху (одними з режисерів виступили Джастін Бенсон і Аарон Мурхед – дует, що досліджував лавкрафтівську традицію у малобюджетному науково-фантастичному горорі «Нескінченність», а також знаний за нестандартним сай-фаєм про подорожі у часі «Синхронік»).

Головний герой переглядає плівки дівчини, яка знімала дивацтва мешканців будівлі, у якій колись мешкала її мати. Тобто героїня слідує за матір’ю, йде по хлібних крихтах, а герой слідує за героїнею, так само йде по хлібних крихтах, лишень залишених на плівці. При цьому у той час, як Ден спостерігає за Мелоді через її відеозаписи, його загадковий роботодавець так само крізь відеокамери спостерігає за ним… Всі ці багатоступінчасті сюжетні заплутаності і часові стрибки ведуть до підвалу з «магічною» пліснявою за тим самим принципом, що й у серіалі «Пітьма», де часові нашарування ведуть до секретного бункеру з «магічною» радіацією.

Увесь «Архів 81» виконаний у горор-піджанрі «found footage», тобто «знайденої плівки», яким прославилася культова «Bідьмa з Блep: Курсoва з тoгo світу» (Мелоді так само знімає документальний фільм про історію старезної будівлі нібито для дипломної роботи). Вважається, що сьогодні цей піджанр вигорів, віджив своє, запліснявів чи впав у застій. Та автори «Архіву 81» переконливо оскаржили це твердження. Як мінімум вперше застосували «знайдену плівку» у багатосерійному форматі.

Події 1994-го відбуваються у межах однієї будівлі (власне, як і події інших двох часових сегментів, бо ж Ден «замкнений» у лабораторії, де має переглядати і оцифровувати касети, і ця потрійна камерність – знов-таки відсилка до «Останньої людини» Мурнау, яка вважається найвидатнішою «камершпіле» (з німецької – «камерна драма») німецького експресіонізму). Мелоді (її ім’я невипадково перекладається з англійської як «мелодія», адже «демонічна мелодія» звучить тут нав’язливим дискомфортним рефреном, та на противагу їй у навушниках Мелоді грають Beastie Boys) зіштовхується з дивацтвами нібито люб’язних сусідів подібно до того, як героїня Мії Ферроу у «Дитині Розмарі» (безумовному шедеврі на тему сатанинського культу) опиняється під владою химерних співмешканців. І так само із містично-психологічним горором Романа Поланського співзвучний мотив материнства, тільки Мелоді не вагітна, а навпаки, шукає власну зниклу безвісти матір.

З «Астралом» серіал ріднить подорож у паралельний «астральний» вимір, інакший світ або іншосвіт. А із «Дзвінком» – матеріалізуюча сила відеозапису і намагання декого «з того світу» пролізти у цей світ крізь екран.

«Що все це за хрінь!» – кричить Ден у п’ятій з восьми серій. І так само кричить глядач, бо ж серіал, перейшовши екватор, все ще твердо тримає інтригу, міцно утримує завісу таїни. Та напевно зрозуміло одне: «Архів 81» попри жахіття ніжно говорить про чари, сховані у текстурі світлочутливої 8-, 16- чи 35-міліметрової плівки. Власне, плівка і є тут головна героїня. Вона – і буквальний, і метафоричний портал у інші світи. Вона – культ, що об’єднує мільйони і мільйони зачарованих кіноманів чи то сінефілів, чи радше скажемо кінопоклонників. Та ми, глядачі, поклоняємося світлу, не темряві.

Анастасія Лях