Миша (Mouse)

Ця південнокорейська психологічно-детективна дорама (дорамами, нагадаю, звуться азійські і зокрема корейські телесеріали) дуже співзвучна із «Фріком», що вийшов у тому ж році і так само розповідав про хитрого і збоченого серійного вбивцю-маніяка. Проте якщо «Фрік» – це дійсно чистий детектив з акцентом на поліцейське розслідування і інтригуюче протистояння двох слідчих, то «Миша», що починається з наукового відкриття так званого «гену соціопата», робить акцент на природі та мотивації психа-серійника, на його моделі поведінки (і загалом, і в декількох конкретних випадках); на можливості чи неможливості дитини з начебто вродженим садизмом у молекулі ДНК побороти дурну спадковість і не вирости в крижане, люте чудовисько.

Мабуть, це така сама винятковість і дивина, як миша, що потрапила до тераріуму зі змією та не стала обідом, поборовши жорстку неминучість. Як то кажуть, дива трапляються… Або ж не існує ніякого дива, і всі процеси всередині живих організмів (навіть ті, що звуться емоціями і почуттями, проявами душі) – просто хімія. І миша кинулася гризти змію не тому, що поборола страх та гірку долю, а тому, що хтось нафарширував її мозок агресією і жагою насилля замість звичних переляку і смиренної капітуляції… Тож маніакальну природу, що є даністю при народженні, ніяким чином не подолати. Хіба що отримати інший мозок… І навпаки, інший мозок може зробити з щирого альтруїста справжнього орка з невпинною жагою до чужих страждання і болю, або холоднокровного різника з амбіціями та самопроголошеним коронованим его.

Тож що саме робить нас тими, ким ми є? Що саме робить нас психами чи нормальними; вразливими і чутливими добряками, що рятують пташок з поламаним крильцем, чи жорстокими і цинічними звірами, що не знають ні жалю, ні любові? Чи вирішальним є наш генотип? Чи все ж таки наше унікальне «я» – наслідок фенотипу (генотипу, що зазнав деяких змін під впливом зовнішніх факторів, оточення, середовища)? Звісно, творці серіалу (які попри сумбур колосальної купи нагромаджених один на одного злочинів, попри тематичні та стилістичні стрибки і сюжетні здригання замислюються над тим, звідки в маніяка ростуть ноги, тобто що є джерелом його патології: ген психопата, тобто лише спадковість, чи сукупна робота мозку, залежна від безлічі навколишніх чинників?) аж ніяк не здатні відповісти на це надскладне питання. Бо на нього не відповість жодний науковець.

Адже лише у минулому році (тоді ж, коли вийшло південнокорейське шоу) дослідники раптово з’ясували, що некодувальні ділянки ДНК (тобто такі, що не кодують, не інструктують утворення білка), які раніше біологи вважали безфункціональними і навіть називали їх «сміттєвими» генами, не приділяючи жодної уваги їх вивченню, насправді виконують надважливі завдання і, ймовірно, формують нашу, людську, унікальність, тобто те саме таємниче «я» (тобто, можливо, саме ця нерозшифрована, нерозгадана зона є умовним вмістилищем того самого метафізичного сяйва чи навпаки мороку, які ми називаємо світлою та темною душею). А ці «сміттєві» гени, між іншим, складають, лишень уявіть собі, аж 98% всієї ДНК. Тож на вивчення підуть століття… Так само, наприклад, у минулому році нейробіологи виявили, що формування людської пам’яті пов’язано з «великомасштабними змінами хроматину нейронів», тобто наші пам’ять та спогади пов’язані з «перестроюванням» клітин ДНК мозку, тож хромосоми мозку не є сталою та незмінною величиною…

Смотрите легально на MEGOGO

Тож маємо грандіозний плацдарм для міркувань і припущень. І «Миша» нехай немає конкретних відповідей, проте спонукає до цікавих думок і гіпотез чи щонайменше до пошуку інформації в наукових статтях.

Соціопати, як відомо, зазвичай починають зі знущань над тваринами у дитинстві та пубертаті, а досягши зрілості, переходять на вищий рівень і переключаються на людей (автори «Миші» з самого початку заспокоюють глядача, що тварини у кадрі є комп’ютерною графікою, тож ніяке безневинне створіння під час зйомок не постраждало). У пролозі маленький хлопчик під час шкільної екскурсії у зоопарку біля тераріуму з пітоном зацікавлено прилипає до скла і паралельно з розповіддю учительки про те, з чого саме складається раціон удава, тихесенько кладе до ящику мишеня і допитливо вичікує, спостерігає, що станеться, і нарешті з відчиненим ротом зустрічає смертельну сутичку, у той час як решта дітей з переляку розбігається і тікає.

Згодом, п’ять років потому, нам показують старшого хлопця, підлітка, у церкві перед розп’яттям. Юнак звертається до Бога та допитується, чого він інакший, не такий, як однолітки, та просить, майже благає Всевишнього не допустити, аби той перетворився на монстра. Та ми, глядачі, здогадуємось, що сили небесні зостались глухими до молитов… (багато серій потому спостерігаємо символічний рефрен: так само у церкві до Бога звертається інший хлопчина, вже дорослий молодий чоловік, і так само просить не робити із нього потвору-нелюда).

А далі відбувається флешбек на десять років, і нам показують, як саме був зачатий майбутній маніяк… Професор генетики рапортує про приголомшливе відкриття: у молекулі ДНК віднайдено ген психопата («Це сумнозвісні Чарльз Менсон, Ед Кемпер та Тед Банді. Усі вони мають один і той самий ген», – розповідає студентам чи аспірантам гордий своєю знахідкою учений), котрий тепер можна розпізнавати в самому зародку, у перші тижні вагітності (тим часом в окрузі Муджу, де розгортається дія, орудує серійний звір-душогуб, що відтинає жертвам голови, не залишає жодних слідів, не помиляється та здається невловимим, тоді як містяни живуть у постійному страху та відчаї). Влада розглядає можливість прийняття закону, який зобов’язав би вагітних робити аборт, якщо у ембріона наявний ген психопата, аби людство не зіштовхнулося з новими Менсоном, Банді, Зодіаком чи Чикатило. Та звісно ж, постає моральне питання: порушення прав людини та риск помилитися і позбавити світ здобутків ще одного Ейнштейна чи да Вінчі, бо ген психопата і ген генія схожі, як дві краплі води.

Автори «Миші» сходу задають глядачеві напрочуд складне питання, проблемне, суперечливе, що не допускає однозначної відповіді. Тож ми поринаємо у бурхливий потік роздумів і міркувань, зважуючи усі за та проти. А тим часом, поки ми сперечаємося з самими собою, події змінюють одна одну так стрімко, насиченість і інтенсивність такі високі, що одну тільки першу серію можна було б розтягнути на ціле шоу. Якщо скандинавським серіалам притаманний стиль slow burn («повільного розгоряння»), то тут спостерігаємо спалах сірника на копиці облитої бензином соломи. Щоправда, такі імпульсивні нагромадження інформації і нервовий поспіх стосуються лише старту, тож з другої серії темп уповільнюється і вирівнюється у більш звичний ритм затяжної дорами. Та кількість подій, поворотів, твістів все одно зашкалює, тож мозок кипить. Причому кипить і від лавини сюжетних обертів, вигинів, закрутів, вивертів…; і від того, як божевільно корейці поєднують крутий детектив із сірчаним мелодраматизмом теленовели.

Так, сценаристи «Миші» зовсім не нехтують і не гидують прийомами та настроями мильної опери. Тож доводиться спостерігати у найкращому випадку за амнезією чи суперечливими та мінливими страстями та голосіннями нещасної матері сина-убивці, що жадає його то власноруч задушити, то за будь-яку ціну вигородити та виправдати. У найгіршому – за тим, як бабуня-кульбабка намагається нав’язати свою надто юну та з дитинства психічно травмовану через напад педофіла онуку у якості потенційної дружини-ґаздині надмірно люб’язному черговому-поліцейському.

Та якщо терпляче та з посмішкою пробачити серіалу ці мелодраматичні відступи та інтонації, можна насолодитися дійсно захоплюючими та тямущо продуманими речами. Наприклад, віртуозною п’ятою серією, дія якої відбувається в студії популярнішого ток-шоу з промовистою назвою «Шерлок…» (замість крапок там щось корейською). У прямому ефірі старший слідчий та журналістка намагаються розгадати віктимологічну загадку маніяка, тобто зрозуміти, за яким саме принципом він відбирав своїх жертв і що саме хотів цими злочинами сказати суспільству. Градус напруги найвищий, бо від відповіді детектива, правильної чи помилкової, залежить життя викраденої дитини, яку утримує нарцис-психопат, що вкрай воліє, аби громада і Бог його почули. Серія є відсилкою до трилеру Девіда Фінчера «Сім». Проте не буквальним відтворенням, а такою собі обернено пропорційною до оригіналу репризою. І уявіть собі, корейська версія більш мудрована, закрутиста і цікава.

Анастасія Лях