Інтерв’ю з вампіром (Interview with the Vampire)

На диво, серіал за мотивами однойменного роману Енн Райс, виявився анітрохи не менш привабливим, ніж знаменита повнометражна екранізація за участю Бреда Пітта і Тома Круза. Більш того, шоу вийшло відвертішим, психологічнішим, еротичнішим, більш чесним і більш проблемним, бо замість того, аби бути суто декоративним дорослим фентезі, серіал занурився і в історію Америки, і в культуру соціуму, і в токсичність шлюбних, любовних і сімейних зв’язків.

У той час як більшість заснованих на фільмах телепроєктів намагаються видозмінити сюжет, але обов’язково зберегти атмосферу (приміром, «Фарго», «Володар перснів», «Великий куш»), «Інтерв’ю з вампіром» навпаки, розповідає ту саму історію, але в інших обставинах і з настроєм принципово іншої епохи. Той самий Новий Орлеан. Проте замість корсетів і томних напудрених облич вісімнадцятого сторіччя перед нами стеляться міські луїзіанські «джунглі» перших десятиліть буремного віку двадцятого. Замість смердючої чуми – ревучий джаз і перші автомобілі. Замість делікатних недомовок під вуаллю чоловічої «дружби», нам без купюр показують гомосексуальний вампірський секс. А замість білолицього аристократа на місці протагоніста ми слухаємо історію темношкірого гея-горе-бізнесмена (так, тут також про чорних), що дожив до часів нової ліберальної Америки.

Насправді це зовсім не випадкова, а геть принципова зміна епохи. Адже вампіри Енн Райс та й взагалі всі вампіри кіно і літератури в цілому належать або до класичної романтичної готики, котрій властиві темні вологі замки, холодні кладовища, вишукана манірність, снобістське занудство, схильність до меланхолії, філософії і патетики…; або до еклектичної тінейджерської сучасності, котра перевдягла кровопивців у джинси і веганську політику. У серіалі ж вампіри існують в період, що смакує хаос, грандіозні зміни, прогрес і гедонізм. В Америці добігло кінця дике століття Дикого Заходу, впало рабовласництво і правління головорізів, Велика депресія ще не підступила, і традиції європейського Просвітництва трансформувалися за океаном у культуру всеїдності і вседозволеності.

Тут вже висмоктування чужої крові – не трапеза, а цілий світогляд, новий авангардний лайф стайл. Це і метафора безпринципного вдоволення багаторічного голоду, і ідеології взаємного духовного і сексуального хижацтва, бо всі беруть від усіх те, що захочуть, і немає ані сорому, ані страху, ані незручностей та умовностей. Ні жорстокості, ні тиранії, ні варварства, тільки егоїзм та веселощі. І в цьому контексті колір шкіри протагоніста – не лише дань сучасним культурним тенденціям, а репарація. Темношкірий герой висмоктує кров з білих у відповідь на нещодавнє минуле, коли ненажерливі білі пили соки без усякого почуття міри і совісті з його пращурів. І те саме робить маленька Клодія, котра в серіалі на відміну від Кірстен Данст з фільму також є кольоровою.

Смотрите легально на MEGOGO

Тим логічнішим виглядає протистояння Луї, людини нової формації, з антагоністом Лестатом, білим дворянином-сповідувачем Старої Європи й старих порядків. Вони пов’язані не лише міцним сексуальним зв’язком, а й залежністю творця і творіння, котру розірвати напрочуд важко. Їх стосунки – іронічна алегорія аб’юзних, токсичних відносин всередині мільйона звичайних сімей, де щодня, щохвилини отруюють кров один одного самовдоволений і самовладний сатрап-патріарх, мовчазна і підлегла домогосподарка і ще важка дитина-підліток, неслухняна і агресивна, з купою пубертатних особистісно-екзистенційних проблем.

Фільм Ніла Джордана (до речі, режисера-ірландця, що завжди знімав американське кіно з виразним староєвропейським присмаком) завершувався останнім поглядом на переродженого в сучасному світі Лестата, що впав зі своєї блакитнокровної висоти на самісіньке дно, бо не зміг прийняти й змиритися з колосальними змінами нової епохи, з життям, що трансформувалося до невпізнання. Тоді як Луї цілковито адаптувався і влився в новітній світ. І тут знову-таки перефразована серіальна версія виграє порівняно з оригіналом, бо несе значно більший, вагоміший зміст: чорний вампір, що прилаштувався і перестав вбивати, закрокував у ногу із часом, у відносному мирі й гармонії, тоді як білий упир-реакціонер став рудиментом і нікому не цікавим архаїзмом.

Анастасія Лях