Британський міні-серіал «Амадей» поставлений за тією самою п’єсою англійського драматурга Пітера Шеффера, що і свого часу однойменний американський фільм Мілоша Формана (точніше однойменний оскароносний американський фільм Мілоша Формана). І при всій повазі до великої роботи Формана треба все ж таки визнати, що сьогодні його погляд на Моцарта здається застарілим, а тоді, всередині 80-х, був… переоціненим.
Причому цікаво, що на відміну від американських академіків, які віддали картині аж вісім статуеток включно з основними номінаціями за найкращі фільм, режисуру, сценарій і головну чоловічу роль (в останній категорії образ Сальєрі у виконанні Фаріда Мюррея Абрагама обійшов безпосередньо Моцарта у виконанні Тома Галса, хоча останнього теж номінували не дивлячись на відверто шаржовий підхід до зображення найбільш величного і найбільш загадкового з усіх класичних композиторів усіх епох), британські академіки відзначили стрічку лише за технічні сторони, а саме звук, монтаж, грим і роботу оператора (цілком справедливо, особливо за грим і зачіски, адже кудлата скуйовджена рожева перука на голові маестро була єдиною безкомпромісно зухвалою панк-нотою в партитурі переважно все ж академічної біографії…, вірніше вигаданої варіації на біографічну тему).
Тож тепер британці представили свій погляд на п’єсу свого ж драматурга і зробили це в менш претензійному телевізійному форматі. І треба сказати, що сьогодні (попри те, що ворожнеча Моцарта і Сальєрі та гіпотетична думка про «факт» отруєння останнім, що люто ненавидів свою посередність і чорно заздрив генію конкурента, першого є більшою мірою безпідставною територією масштабних колективних пліток і все ж таки міфом…, причому італійська нація настільки була обурена цією легендою, сильно нарощеною на паросток зависності італійських композиторів до німецьких, що наприкінці 90-х навіть провела реальний суд над давно мертвим Антоніо Сальєрі і повністю виправдала «підсудного» у справі про вбивство Вольфганга Амадея Моцарта) серіал (створений, до речі, Джо Бартоном, автором обласканого шпигунського телепроєкту «Чорні голуби») порівняно з повнометражною екранізацією є більш сучасним (дотримуючись рамок костюмності й історичності, не вдаючись до анахронізмів, він разом із тим говорить із глядачем живою, актуальною мовою) і більш портретним (а не карикатурним) щодо фігури головного героя, що попри інфантильність і безалаберність усе ж таки робить скрипучий (від слова «скрипка», а не «скрип») перехід від дитини до чоловіка і від коміка до трагіка (власне, саме трагедію його зрілості ми і спостерігаємо в чотирьох із п’яти серій).
Бо у першій протагоніст (зірка другого сезону «Білого лотоса» Вілл Шарп) постає відверто дитям, зухвалим і бездумним, накачаним гормонами і мріями підлітком, який по прибутті у Відень у кімнаті з палацовими смаколиками дере серед солодощів приму-сопрано, пхає тій карамелізовану полуницю до вагіни й еякулює на тацю з тістечками безе (так, сексу у Бартона значно більше, ніж у Формана, причому Сальєрі тут теж зовсім не є незайманим і зрештою міняє Бога – зрадливого Бога, що чомусь подарував великий талант не йому, відданому вірянину, а «мерзенній істоті», що бризкає спермою і нахабством, – на повій).
На вступних титрах нам показують олівцево-акварельну анімаційну сторі про те, як м’ясник зарізує ягня, а потім із баранячих кишок скручуються, витягуються, витончуються струни для скрипки. І звісно, саме така заставка обрана невипадково; невипадково історія нібито прекрасного і дивовижного… розпочинається нотою… кровожерливості… (напевно можна сказати і треба прийняти, що що вищими і більш наближеними до потрапляння у вічність є творчість, майстерність, арт…, то кровожерливішою видається хода цього дару і цього феномену). І цілком помітно, що і Сальєрі у виконанні Пола Беттані є більш наповненим кров’ю і водночас більш охочим до крові, ніж Сальєрі у виконанні Абрагама (та найкровожерливішим завжди був і лишається соціум, що потребує міфів як м’яса із хлібом, й оповідачі нам цей раціон радо і невтомно дають).
Секс, наркотики, рок-н-рол. Електрогітарна формула 1970-х відмінно лягає на нотний зошит кінця вісімнадцятого сторіччя. Й акторові з «Білого лотоса», котрий уперше сяє сольно (так, конфронтація Моцарта і Сальєрі є не тандемом і тим паче не дуетом, а двома окремими сольними виступами) на авансцені і так безвідносно яскраво й енергетично, точно вдалося побути невмирущою (але фактично завжди мертвою) рок-зіркою серед пильних жабо і сюртуків (особливо у сцені, де буквально горить хижим спустошливим рудим полум’ям фортепіано, а маестро буквально стирає пальці, маніакально продовжуючи грати на палаючому інструменті).
Очевидно, що ми (в сенсі людство, а не тільки глядачі), зрозуміло сліпі в розумінні і сприйнятті того, яким насправді був людина-міф і композитор-правда Моцарт, категорично не хочемо бачити, уявляти автора «Реквієму» і «Весілля Фігаро» таким анекдотом, неотесаним плебеєм, вульгарним циркачем і місцями навіть повним йолопом, якому витонченість і елегантність невідомі й немислимі геть ні в чому, крім музики (що не просто дивно, а парадоксально і незбагненно)…, котрим Моцарта зобразив Том Галс, озброєний зовнішністю схрещеного зі Скубі-Ду лісоруба і шизофренічним фальцетним сміхом… Натомість Вілл Шарп (незалежно від тієї реальності, котра вже ніколи не стане доступною, бо цинічно, злочинно, безцеремонно й байдужо стосовно нетлінних мистецьких цінностей похована в загальній могилі і щедро присипана вапном), який зумів поєднати простонародне зухвальство трахаля, матюкальника, п’яниці, музичного аб’юзера і побутового вісхолдера… з генієм не чудернацьким (невідомо звідки, з якого неба чи космосу взятим), а осмисленим, переконливим, вразливим і драматичним…, Шарп дав нам того Моцарта, котрого «всі» ми хотіли…
Анастасія Лях
Амадей (Amadeus)
2025 рік, Велика Британія
Продюсери: Вілл Шарп, Пол Беттані, Руперт Лорд, Майкл Річард Джексон, Джо Бартон, Джон Гріффін, Стівен Райт, Джуліан Фаріно
Режисери: Джуліан Фаріно, Еліс Сібрайт
Сценарій: Джо Бартон
У ролях: Вілл Шарп, Пол Беттані, Габріель Кріві, Джессіка Александер, Джонатан Еріс, Олівія-Мей Барретт, Люсі Коху, Рорі Кіннір, Еньї Окоронкво, Джек Фартінг
Оператори: Дж. Магні Агустсон, Кейт МакКалоу
Композитор: Брайс Десснер
