З усіх шпигунських серіалів цей, мабуть, найбільше говорить про… любов. Але робить це настільки несентиментально та щиро, що кохання здається чимось справжнім і серед шпигунів, й у політизованому світі загалом. На відміну від «Агентства», що вийшло майже паралельно, «Чорні голуби» не намагаються функціонувати на території нарочито реальних подій і вигадують власну історію (як і власну шпигунську організацію з пташиною назвою). До того ж історію дуже різдвяну… Тож так, це шпигунський серіал про любов і Різдво (нехай і місцями доволі чорне). І про невичерпний екзистенційний пошук як власного, так і чужого справжнього «я» (чи радше «справжнього я») на тлі неможливості проживати «справжнє» життя поза шпигунською грою.
І критики, і глядачі вже встигли назвати «Чорних голубів» симбіозом «Джона Віка» та серіалу «Повільні коні». З першим шпигунське шоу від Netflix римується подекуди схожою бойовою технікою; побудовою відокремленого і самостійного «кримінального царства» зі своїми правилами, принципами, кодексом, мовою, канцелярією…; протагоністом, вірніше протагоністкою, котра повстає проти верхівки; ну і… алегоричними «голубами», що змушують згадувати розгалужену інформаторську мережу Голубиного короля у виконанні Лоренса Фішберна (і трупи в чорних костюмах на асфальті справді нагадують зграю чорних голубів, що подавилися хлібними крихтами і розповзлися по тротуару). З другим ріднить політично-агентурний лондонський вайб, чорний англійський і просто англійський гумор, насичення пальтами, плащами і куртками різної статусної градації, заплутана політично-детективна інтрига і зосередження на агенції, яка протиставляється офіційній МІ5 (в «Повільних конях» це умовний «підвал», куди відсилають лузерів і штрафників з престижного центрального офісу розвідки, а в «Чорних голубах» – неофіційна підпільна мережа агентів, що здобувають інформацію для тих, хто більше заплатить, інколи батьківщині на користь, інколи на шкоду).
За сюжетом у британській столиці стається загадкове потрійне вбивство. Майже одночасно в різних місцях міста неприродно помирають журналіст світської хроніки, продавчиня з ювелірної крамниці і… таємний коханець дружини міністра оборони. Всі троє перед смертю говорили одне з одним по телефону. Напередодні в новинах повідомили про смерть китайського посла буцімто від передозування наркотиками (але китайці не вірять у британську офіційну версію і вважають, що вбивство скоїв американський шпигун, і вже починають погрожувати червоною кнопкою). Донька посла не менш загадково зникла. А дружина міністра Гелен Вебб (Кіра Найтлі), котра насправді є «голубкою» підпільної агенції і роками зливає секретну урядову інформацію, вирішує шукати убивцю чи вбивць коханого і жорстко мститися за будь-яку ціну (а ціна може виявитися надто великою, адже в неї не лише чоловік і статус, і темні секрети, і зобов’язання перед організацією, невиконання яких може скінчитися дуже погано…, а й двійко дітей). Аби захистити засмучену і розлючену підопічну від невиправних помилок, керівниця агенції викликає до Лондона колишнього наставника і друга Гелен – кілера-гомосексуала Сема (Бен Вішоу), котрий колись давно кинув у цьому місті не тільки подругу, а й коханого і незавершену криваву справу…
Смотрите легально на MEGOGO
«Ти на кетаміні і в такому стані йдеш на справу? Подивись на себе, в тебе ж божевільно розширені зіниці. – Ну… це красиво». Квір-кілер не лише елегантно розстрілює стереотипи про найманців, а й долає екранне кліше щодо геїв, які здебільшого зображуються або ніжними і манірними, або навпаки брутальними, де нав’язлива брутальність або фіктивне донжуанство – камуфляж (відкриті ж геї часто аж занадто відкриті, аж занадто нарозхрист). Персонаж Бена Вішоу (не в останню чергу завдяки тонкому і дещо байронічному лірично-жорсткому виконанню) вражає чесністю і простотою на обох фронтах, і стріляє він так само без жодного награвання, як і займається сексом з випадковим незнайомцем чи обіймає кохану людину. І він ще більше уособлює шпигунську екзистенційну діру, ніж героїня Найтлі, адже в останньої хоча би є дім і особистість, яка нехай і фальшива, проте здатна не фальшивити в моменті. В Сема ж немає нічого. І навіть те, що є тут і зараз безпосередньо в руках, вислизає наступної ж миті…, бо шпигунство – дорога слизька фігурально, а кілерство за наймом і іноді за покликом серця – слизький шлях буквально, і рано чи пізно на скривавленому асфальті все рівно послизнешся і впадеш.
Кіра Найтлі долає стереотипи так само. Причому щодо себе самої, граючи роль, яку навіть наближено ніколи не грала (в контексті Гелен Вебб згадуються водночас Лорейн Бротон з «Атомної блондинки» і Елізабет Дженнінгс із серіалу «Американці»). І наскільки ж іронічно таке криваве Різдво з Кірою Найтлі, де романтика і кохання так чи інакше або цинічно політизовані, або приречені стати подарунковим футляром (флешкою, диском) зі спогадами (чи із записом колосального геополітичного компромату), або взагалі фізично неможливі, бо світ для романтики надто розвернутий дупою…, виглядає більше ніж через двадцять років після різдвяного ромкома «Реальна любов».
Анастасія Лях
Чорні голуби (Black Doves)
2024 рік, Велика Британія
Продюсери: Джейн Фізерстон, Кріс Фрай, Джо Бартон, Кіра Найтлі, Гаррі Мандей
Режисери: Ліза Ґаннінґ, Алекс Ґабассі
Сценарій: Джо Бартон
У ролях: Кіра Найтлі, Бен Вішоу, Сара Ланкашир, Ендрю Бушан, Ендрю Кодзі, Омарі Дуглас, Сем Тротон, Ізабелла Вей, Нейтан Стюарт-Джарретт, Ліззі Гоплі
Оператори: Джіуліо Біккарі, Марк Паттен
Композитор: Мартін Фіппс
