Дим (Smoke)

Терон Еджертон і відома за «Хижими пташками» Джерні Смоллетт грають детективів-напарників у тру-крайм міні-серіалі, заснованому на подкасті Firebug про злочини реального серійного підпалювача Джона Леонарда Орра. Шоу від письменника і сценариста Денніса Ліхейна («Таємнича річка», «Бувай, дитинко, бувай», «Острів проклятих», тру-крайм міні-серіал «Чорний птах» із тим самим Еджертоном у головній ролі про намагання вивести на чисту воду блискуче замаскованого серійного ґвалтівника-убивцю) розпалюється повільно і делікатно з невеликих осередків займання, наче справжнісінько творчий підпал піромана, проте обіцяє, як і майстерно влаштована пожежа, горіти вельми яскраво й естетськи.

Оповідь починається з епіграфа про те, що означає термін «творчість», себто з дефініції процесу і результату, під якими мається на увазі створення людиною чогось, що визначається нею і/ або рештою як матеріальна чи духовна цінність. Ясно що фігурально йдеться про ідеологію піромана, котрий вважає організацію великого спустошливого вогнища своєю творчістю (своїм покликанням, своєю одержимістю, своєю істиною про буття…, своєю працею всього життя). Буквально йдеться про письменницькі потуги головного героя Дейва Гудсена (Еджертон), який живе вкрай спокійною і нібито доволі щасливою сімейною рутиною з дружиною і пасинком, раніше був пожежником, але після травматичного досвіду (дезорієнтації в палаючому будинку, де повсюдно охоплений вогнем він побіг до іншого пожежника, що нібито прийшов на поміч, а то виявилося його власне відображення у дзеркалі…; і зрештою пережив катарсис від зустрічі з найбільшим своїм страхом) перевівся до поліції у відділ розслідування підпалів і тепер, неспішно намагаючись упіймати двох серійних підпалювачів у місті, паралельно пробує писати кримінальні художні романи.

З центрального управління йому на допомогу відряджають Мішель (Смоллетт), колишню солдатку морської піхоти, котра після роману з жонатим начальником і цинічної відмови від стосунків після того, як той наважився кинути дружину, отримала від ображеного і розгніваного боса штурхан помсти: переведення зі сприятливого для кар’єрного росту відділу пограбувань у мертвий відділ підпалів. Разом Мішель і Дейв мають упіймати двох піроманіяків: одного білошкірого у каптурі з удаваною кульгавістю (можливо, пожежника), котрий спеціалізується на фетишному підпалі чіпсів в супермаркетах; і одного темношкірого в сонцезахисних окулярах, який замість бензину чи рідини для розпалювання використовує відпрацьовану фритюрну олію, тож відповідно працює в якомусь фаст-фуді, а спеціалізується на підпалі будинків, де мешкають «щасливі родини»…

Смотрите легально на MEGOGO

У вступному слові закадровий голос з інтонацією удаваного фейсбучного філософа говорить про безмежну і безвідносну силу вогню; вогню, котрому «плювати на розмір твоїх доходів, твого члена, твоєї пушки…, на те, наскільки ти розумний чи привабливий зовні, наскільки фізично сильний, спортивно складений, наскільки здоровий твій раціон або наскільки успішний твій бізнес, наскільки дорогий на тобі брендовий одяг…, вогонь однаково тебе поглине і розчавить, і мокрого місця не лишить, а модні речі згорять разом із плоттю аж до самих кісток» (серіал «Дим», на щастя, не смакує горілим людським м’ясом, але робить крихітні жахні акценти, як то, приміром, кадр, де налякана жіночка начебто ціла та неушкоджена виходить з палаючого магазину і шокованими очима дивиться на свою почорнілу руку, з якої розплавлений шмат шкіри злазить, як сирна скоринка у фондюшниці). Таку пафосну банальність у пролозі кортить одразу ж розкритикувати…, допоки не стає зрозуміло, що вона належить не автору серіалу, а пробному перу протагоніста, що силиться стати белетристом, і в такому контексті вона повністю відповідає нарядному стилю і раптовим амбіціям графомана-провінціала.

Терону Еджертону надзвичайно пасують посередні персонажі. Власне, в одному з діалогів із маскулінною напарницею він це не просто визнає, а підкреслює у символічно-метафоричний спосіб. «Я визнаю, що в тебе великий член, якщо визнаєш, що я можу його відрізати», – каже вона, на що він голосно впевнено відповідає: «Не великий, середній. Я – середній». Середність (посередність) визначає і шлях обох піроманів, які яскравістю і розмахом вогнищ (і відповідно темною негативістською епічністю чорних попелищ) намагаються компенсувати свою мізерність і маловартість, свою нереалізованість у псевдореаліях великої «американської мрії». «Ніхто не живе життям мрії, навіть якщо мрія скромна», – каже дружина головного героя. «То були просто пусті розмови після сексу, про мрію, яка не мала збуватися», – каже героїня Джерні Смоллетт начальнику (Рейф Сполл), котрого одразу кинула, коли той кинув заради неї дітей і дружину. Бо і справді ніхто в реальному світі не живе життям своєї мрії…, а якщо і живе, то то вже точно не мрія, а трансформація мрії у тоскну буденність, у задимлену перманентно сірим незадоволенням посередність.

А коли геть усе довкола – посередність, душа наполегливо вимагає свята, вимагає феєрверків… або тотальної руйнації… Цікаво, що за статистикою розкриваємість підпалів є ще нижчою за розкриваємість угонів (а як відомо, викрадені автівки майже ніколи не знаходяться). Принаймні так говорять з екрана цього серіалу. І треба сказати, що і популярність підпалів серед екранних злочинів є настільки низькою, що майже нульова. Підпалювачі далеко не настільки кінематографічні, як серійні душителі, збоченці, різники, ритуальники, релігійні чи антирелігійні фанатики… А підпали, здавалося би, не настільки кінематографічні, як секс, наркотики, зброя, кіднепінг… «Дим» же безумовно тонко, вдумливо і технічно розпалює ледь не мертвий інтерес до піроманії, пропонуючи глядачам не лише свіжі нюанси детективно-кримінального жанру, а і нові оманливі вогники «американської мрії» про те, як пропахлі картоплею фрі лузери «стають» менеджерами, а пожежники зі слогом сільського екзистенціаліста – авторами світових бестселерів… Ну і шибайголово видає радикальний козирний твіст (потенційно кульмінаційний) уже наприкінці другої серії так, наче в рукаві схований іще цікавіший фокус…

Анастасія Лях