Дисклеймер (Disclaimer)

Кейт Бланшетт грає жінку, ідеальне (чи нібито ідеальне) життя котрої руйнується через несподіване нагадування про трагедію (вірніше проступок, що призвів до трагедії) з далекого минулого, у драматичному міні-серіалі від режисера «Гравітації» Альфонсо Куарона на базі бестселера британської письменниці Рене Найт. Тут теж у певному сенсі про гравітацію, але про інший її бік. Якщо героїні Сандри Буллок, що переживала депресію через утрату, потрібен був струс, аби до неї повернулася жага до життя (сила тяжіння, що нас тримає тут і зараз), а вона сама повернулася з прострації назад на землю, то героїні Бланшетт необхідний струс, аби вона усвідомила ціну своєї реальності і прийняла тягар відповідальності, що аналогічно повернув би її з перебування в повітрі (повітрі у сенсі ілюзії про ідилію і відсутність поганих наслідків) назад на землю.

Таким струсом для успішної тележурналістки Кетрін Равенскрофт (яка нібито має гарний будинок, турботливого інтелігентного чоловіка, слухняного сина, граційного кота…, престижні професійні нагороди, кар’єрний злет і навіть перспективу голлівудської екранізації на основі її репортерсько-документалістської діяльності з Джоді Фостер у головній ролі… ні, про останнє вона пожартувала, проте потенційно все можливо) стає книга, котру їй надсилає посилкою анонім (і її сину, і її чоловіку також). Книга має назву «Ідеальний незнайомець» з припискою (дисклеймером), що «усі збіги невипадкові», і в ній детально описується її дуже давній ганебний вчинок, через який помер юний хлопець, а у фіналі роману на головну героїню чекає смерть… «Так їй і треба, вона мерзенна і заслужила вмерти», – коментує прочитане син Кетрін, начебто не ототожнюючи роман зі своєю матір’ю. І щодалі, то більш низьким і більш вірогідним виглядає падіння Кетрін Равенскрофт: жінки, котрій спершу вдалося втекти («зірватися з гачка», як висловилася матір того померлого юнака), але котру все одно рано чи пізно наздогнали наслідки.

Поняття «дисклеймер», широко розповсюджене в англійському й американському праві, можна описати як протидію загальноюридичному принципу «незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення». Дисклеймер (письмова відмова від відповідальності за можливі наслідки) майже постійно застосовується у рекламі, пресі, книговидавництві і, ну звісно ж, у кіно, коли на вступних титрах автори фільму попереджають (і відповідно звільняють себе від відповідальності), що «події і персонажі є вигаданими і будь-який збіг з реальними людьми є випадковим» (причому така приписка нерідко робиться навіть тоді й особливо тоді, коли вигадка є не зовсім вигадкою…). В історії про вигадану (чи не зовсім, хтозна) Кетрін Равенскрофт «дисклеймер» є також метафорою її, так би мовити, «відвернення погляду», її неписьмової, усної угоди з власною совістю не відповідати за наслідки свого вчинку (до речі, геть незрозуміло, принаймні з перших двох серій, наскільки дійсно жахливого чи не дуже, бо ж банальна подружня зрада – точно не той «злочин», за який варто тягти дисклеймерку на ешафот).

Серіал має густу депресивну тональність, причому не уривчасту, а перманентну, котра ковзає чорною тінню біля кожного персонажа і просто перебуває в самому повітрі навіть тоді, коли нібито нічого поганого не відбувається. І ця тональність майже одразу викриває фальшиву ідилічність життя Кетрін, від якої насправді цілковито відчужений син-невдаха (можливо, такий син – покарання, карма за смерть чужого сина), біля якої насправді знаходиться «не той» чоловік (не той, до якого щось відчуваєш, а той, біля якого удаєш винного гурмана і дружину, що любить готувати «особливу» вечерю), котрій у телефонну слухавку відповідає матір з першими нотками деменції у голосі… і журналістське розслідування котрої насправді ніякий Голлівуд екранізувати не збирається. Дисклеймер: усі надії марні, і ніхто не несе відповідальність за несправджені сподівання.

Смотрите легально на MEGOGO

Кейт Бланшетт, безумовно, глибока і витончена в акторському ремеслі, як завжди (так, навіть акторство великих, тобто Великих не завжди варте слова «мистецтво» і в більшості випадків це все ж таки ремесло… дисклеймер: всі образи є безпідставними, бо ремесло – необразливе слово), але, здається, значно цікавішими виглядають повернення на екран ветерана Кевіна Клайна в образі батька померлого юнака, котрий в антуражі ледь не злиденної (з тарганами на кухні) старості після десятиліть вчителювання і смерті сина та дружини знаходить раптовий сенс життя у вишуканій помсті, котру вдягає на себе дещо божевільно разом з улюбленим поїденим міллю рожевим кардиганом вмерлої від раку жінки; перевтілення Саші Барона Коена, максимально не схожого на типового Сашу Барона Коена, в образі глибоко нещасного чоловіка (чоловіка як мужа і чоловіка як чоловіка) і так само нещасного батька, котрий з відразою (але нікому і навіть собі у тій відразі не зізнається) дивиться на власного сина, котрий виріс у ходяче тонке довге сутуле ніщо (філігранна і водночас страшна сцена, де герой Коена дивиться з очевидною огидою на дірку на шкарпетці сина так, наче та дірка – чорна діра всіх його батькових мрій); і просто сама присутність у кадрі Коді Сміта-МакФі, весь вигляд якого від п’ят до маківки уособлює енергетичний вакуум і відсутність будь-якого натяку на гравітацію: нитку відпустиш – і він полетить безцільно у космос.

Жіночий закадровий голос оповідача, вірніше оповідачки до чоловіка та інших персонажів звертається у третій особі (він), а до героїні у другій особі (ти). З одного боку, це буцімто голос самої авторки Рене Найт, але з іншого він сприймається як істинне «я» Кетрін, котре говорить до фальшивого «я» у другій особі, викриваючи правду, котра заховалася під маскою двійника (не темного допельгангера з літератури похмурого романтизму, а того звичайного двійника, котрого має абсолютно кожний із нас і котрий справжніх нас заміняє тоді, коли ми не наодинці із самими собою і тому повністю самими собою бути не можемо). «Ти» – це та, котра робить вигляд, що відрізняє в ароматі вина ягідні нотки від нюансів мускатних горіхів і білих квітів, а «я» – це та, котрій все одно, червоне чи біле. «Ти» – та, що любить чоловіка, пишається сином і своїми досягненнями. «Я» – та, що ненавидить себе й оточуючих і котрій завжди сниться один і той самий кошмар про… публічне оголення і падіння.

Анастасія Лях