Франшиза (The Franchise)

Здається, вакансія на звання найсмішнішого серіалу року закрита. Звісно, це далеко не перший проєкт про божевільну кухню кіновиробництва (згадати хоча б позаминулорічний міні-серіал «Пропозиція» про багатостраждальні зйомки «Хрещеного батька»), але перший настільки шалений, настільки гостросатиричний, настільки точний, настільки концентрований і настільки безжальний абсолютно до всіх від студійних босів до других асистентів режисера, не кажучи вже про зірок і генія-творця.

За сюжетом, котрий розгортається на знімальному майданчику серед голлівудських павільйонів, кипить (шкварчить, бурлить і піниться, а інколи горить, причому буквально) виробництво крупнобюджетного фантастичного фільму-сиквела в рамках популярної супергеройської франшизи про космічних рятівників і дивацькі іншопланетні раси типу рибо-людей. Аби сподобатися критикам, студія запросила титулованого європейського постановника, а саме нарцисичного німця (Даніель Брюль), і для них же (критиків) запросили актора-ветерана (Річард Е. Грант), що безперестанно хизується своїм великим (ну звісно що лондонським) театральним досвідом (бо ж типу театр то є істинно високе мистецтво, а кіно, тим паче блокбастери – так, халтурка). А для підлітків, які складають основну цільову аудиторію, запросили молоду суперзірку, не менш самозакоханого блондина-красеня (Біллі Маґнуссен, який напевно що пародіює Кріса Гемсворта).

Строки, ну звісно ж, горять. Інколи горять декорації. Молодий і старий актори ненавидять один одного. Режисер бачить концепцію у похмурому претензійному світлі, а студійне керівництво хоче, ясна справа, легшого настрою й яскравішого забарвлення (згадаймо конфлікт між Warner і Заком Снайдером на «Лізі справедливості»). Поки головний постановник заспокоює свій стурбований геній у трейлері, намагаючись змиритися з несподіваним твістом (на майданчик припхався студійний шишка, вірніше права рука найбільшої студійної шишки, і заявив, що «зверху» вирішили переграти сюжет і влаштувати геноцид рибо-людям, іншими словами всіх повбивати, і фіолетово, що рибо-люди – центральні дійові особи), перший помічник режисера (Хімеш Патель) роздає тонну вказівок, аби привели до тями артиста, що або під кайфом, або під алкоголем (якщо під кайфом – добре, бо під травичкою він грати може, а під спиртним ні); аби влаштували на майданчику «друге сонце»; аби не допустили товстосума-інвестора до того павільйону, де помирають привезені спеціально для фільму бозна-звідки дорогезні дерева, сцену з якими в результаті вилучили зі сценарію; паралельно вислуховує анекдот від ветерана, побажання від молодика і жаління від незіркового актора в костюмі рибо-людини, бо в того свербіж від латексу… Другий помічник режисера намагається виконати вказівки, а третій помічник опікується тим, аби в першого помічника були заряджені телефон і вейп…

Всі назви та імена у «Франшизі» вигадані (за винятком їдких «випадкових» згадок реальних персон посеред реплік нереальних персонажів на кшталт фрази Брюля про те, що він «своєрідний і дивний, і дуже серйозний, а якщо потрібен такий, хто після мийки автівки їсть курку з дружиною і йде до ванної та спати, нехай наймуть Рона Говарда»). Проте очевидно, що за всіма криються прототипи. Ну приміром, головний режисер-німець, можливо, є алюзією до Едварда Берґера, котрого після «Оскара» за «На західному фронті без змін» (де, між іншим, грав Даніель Брюль) силяться приписати до однієї з голлівудських франшиз: то до нового «Джеймса Бонда», то до нового «Джейсона Борна», то до «Чотирнадцяти друзів Оушена»… І до речі, режисером і продюсером «Франшизи» виступив Сем Мендес, який нещодавно вкотре повторив в одному з інтерв’ю, що не готовий знову братися за бондіану (бо, судячи з усього, за*бався на «Скайфолі» й особливо на «Спектрі», котрий не виправдав надто високих очікувань… та зважаючи на всесвітній хаос і ледь не всесвітній потоп, з якими варто ототожнювати знімальний процес франшизних екшнів, диво дивовижне, що на виході взагалі виходить кіно, а не велике слоняче лайно).

Смотрите легально на MEGOGO

«Один чоловік працював у цирку і щодня прибирав гівно за слоном. Величезні купи лайна, котрі потім він мав спалювати. І щовечора, приходячи після роботи додому, він смердів димом і слонячим лайном. А коли йому запропонували іншу роботу, в чистенькому офісі з чистенькими папірцями за значно вищу зарплатню, то відповів: «І кинути шоу-бізнес?? Нізащо!», – розповідає новенькій помічниці чисто професійний анекдот персонаж Пателя, коли та наприкінці божевільного робочого дня питає «Нащо це все?!..».

Коли додаткове світло («друге сонце») на майданчику буквально випалює обом зіркам-акторам очі, призводячи до тимчасової сліпоти, і це грозить судовими позовами і кінцем так і не знятого фільму, режисер у виконанні Брюля, виправдовуючись, пояснює: «Студія хотіла більше освітлення, бо культура вимагає насиченої естетики. Тож у певному сенсі вас осліпила… сама культура…». Скажіть, геніально? Поп-культура – їдло з такою кількістю прянощів і інгредієнтів, що воно подекуди справді випалює нам, споживачам, і очі, і вуха, і язики… Та ми все одно продовжуємо жерти. До речі, автором пілотного випуску і співпродюсером цієї нещадно їдкої сатири виступив, даруйте за тавтологію, шотландський сатирик Армандо Іаннуччі (серіали «Віце-президент», «Авеню 5», фільми «Смерть Сталіна», «Історія Девіда Коперфілда»). І якщо вважати, що Сталін хоча й фізично зотлів давно (і навіть Мавзолей покинув), та все ще продовжує жити у головах, то «Франшизу» цілком можна було б назвати «Смертю культури», котра ясно що, навіть будучи мумією, не помре ніколи-ніколи.

Анастасія Лях