Гра в кальмара, 3 сезон (Ojing-eo Geim/ Squid Game, season 3)

Успішні революції зазвичай призводять до сильного розчарування, адже на виході замість очікуваних реальних змін революціонери стикаються з ілюзією зміни, ілюзією покращення. Тим часом безуспішні, провальні революції завершуються менш болюче: геть нічого не змінюється, і повернення до статус-кво виглядає нехай і дуже поганою, проте стабільністю без сюрпризів і марних сподівань.

Третій сезон «Гри в кальмара» розпочинається точнісінько з того місця, де відкрито на півслові закінчився другий сезон (власне, це не стільки третій сезон, скільки друга частина другого, котра за сумісництвом є фіналом усього серіалу). Коли організаторам гри за допомогою солдатів і засланого «троянського коня» вдається придушити бунт (чому вельми допомогло боягузтво одного з групи повстанців, що пішов за патронами, проте так і не наважився з ними повернутися в пекло перестрілки, залишивши товаришів з порожніми гвинтівками), ситуація тоскно, депресивно, апатично повертається до поточного стану речей, себто до продовження гри і відповідного продовження купи смертей. Вірніше тоскно, депресивно, апатично тепер почувається зачинщик і лідер бунту Сон Ґі-хун, гравець номер 456, який після великого виграшу повернувся «пограти вдруге», щоби викрити і зупинити цинізм і убивства…, і довести всім і самому собі, що віра в кращий бік людської натури є небезпідставною.

Нагадуванням про наслідки протисистемних дій під стелею поряд з величезною свинею-копилкою, до якої додалося відповідно кількості вибулих чимало банкнот, висять трупи загиблих заколотників (і тепер тих, хто голосує проти продовження гри, значно менше від тих, хто голосує за…, до того ж провальна спроба перевороту штовхає навіть тих, хто раніше обрав життя замість грошей, відтепер розраховувати тільки на виграш). І така демонстрація супроводжується повчальним словом з мегафону не про те, що спроба виступу проти впорядників має бути покарана, а про те, що непогодження з демократичним голосуванням має відповідний гіркий результат (і таки дійсно: антигуманним кровопролиттям тут захищається не брудна пихата тиранія, а чиста гола демократія).

Здається, що статус-кво зберігається не лише безпосередньо в сюжеті, котрий після низки вражаючих фабульних зламів повертається на круги своя, а і загалом у серіалі, котрий уже, здавалося би, не має векторів для потужних твістів і внутрішнього об’єму для філігранних нюансів в контексті вічної людської дилеми між мораллю і вигодою, гуманізмом і егоїзмом, альтруїзмом і жадобою. Власне, все настільки лінійно прямує до констатації того, що індивідуалізм, меркантильність і ненаситність у капіталістсько-споживацькому суспільстві (а іншої альтернативи в системі соціумів наразі не існує, і навіть соціалізм і комунізм так чи інакше функціонують за правилами капіталізму) перемагають не лише вкрай хитку і вразливу етику, а і навіть базовий стрижневий інстинкт самозбереження, що втрачаються самі смисл і відчуття гри як гри, а не гри як бійні. Здавалося би.

Смотрите легально на MEGOGO

Вже стає неважливо, хто стоїть і посміхається там, нагорі. Бо внизу просто починається побоїще. І вже перша гра першої серії умовно третього (по факту все ще другого) сезону відкрито, здавалося би, заявляє про трансформацію витриманого біхевіористського трилера в імпульсивну і нетерплячу масову різанину: замість виконувати завдання (нехай і дитячі) гравці грають у примітивно хижацькі хованки, де одні мають ховатися, а інші шукати, знаходити і… вбивати. Організатори настільки впевнені у своїй правоті, що роздають учасникам ножі. І здається, моральні стільці готові розхитатися навіть під такими зв’язками, як стара любляча матір і непутящий син, блудний батько майбутньої дитини і вагітна дівчина… Зрештою навіть Сон Ґі-хун, здавалося би, помітно втрачає лице гуманіста, коли дозволяє собі повноцінно ввійти в образ мисливця… Він теж певною мірою повертається до статус-кво: до такого собі індивіда-невдахи, що колись програвав на іподромі, тепер програв революцію… і не тяжіє більше плекати цінності та ідею як метафізичну прогресивність розвиненої цивілізації і розвиненої духовності, а вдовольняється реалією пласкої первісної неконтрольованої особистості…, реалією кальмара всередині homo sapiens. Здавалося би…

Здавалося би… «В заключному сезоні не буде хепі-енду», – пообіцяв режисер Хван Дон Хьок. І не збрехав. Частково. Південнокорейський режисер-сценарист зумів зробити анхепі-енд не просто щасливим, а тріумфальним і в контексті віри та кодексу головного героя, і в рамках правил самої гри (непорушних правил гри, котра порушує, здавалося би, всі можливі соціальні норми). Може здатися, що тріумф позначився апогеєм мелодраматизму, та насправді нічого подібного. Епічне завершення відбулося в тональності ідеальної драми і все ще того самого витриманого біхевіористського трилера, з якого почалося феноменальне шоу 2021 року про необхідність завжди робити вибір. І як же це символічно, гіперболічно, ампліфікаційно…, що там, де дорослі грають на смерть у дитячі ігри, зрештою ключовим гравцем стала буквально новонароджена дитина.

Так, більшість людей душами, духом, чеснотами зупиняються на рівні кальмара: безхребетного головоногого монстра. Проте ті одиниці, що твердо вирішують не сходити з найвищої сходинки еволюції попри дикі регресивні обставини, спроможні видобути проблиск шоку і сорому навіть у тій чорній душевній дірі, котру наглухо заліпили верх нігілізму і надлишок золота. Такі унікуми лишаються королями гори навіть тоді, коли лежать біля її підніжжя…

Хван Дон Хьок, сказавши своє переможне заключне слово в дискусії про світло і темряву людської природи, кинув останнім звучним акордом місток у майбутній англомовний зірковий ремейк від Девіда Фінчера (одночасно спаливши серед іншого бутафорські зірки на стелі вимазаних кров’ю і моральним падінням кімнат, де сталася феєрична різня і… феєрична взаємодопомога в одному маленькому куточку). Проте навіть режисер «Бійцівського клуба», знавець пітьми та осяяння всередині однієї суперечливої душі, навряд чи перевершить і переосмислить доцільно… сенсаційно парадоксальний, нещадний і водночас щиро сповнений надії на найкращих із нас здобуток оригіналу.

Анастасія Лях