Цей дуже американський детективний міні-серіал із Тессою Томпсон і Джоном Бернталом в образах репортерки і поліцейського слідчого, котрі виявляються розладнаними дружиною і чоловіком, напочатку обіцяє доволі багато, проте наприкінці… дає більше ніж треба, й історія перетворюється на голий надуманий шокуючий фінальний твіст. Більш того вона навряд чи відповідає заявленій назві, адже йдеться зовсім не про прірву між жіночим і чоловічим поглядами на одну і ту саму «правду», а про… прірву між реальністю, в яку легко повірити, і реальністю, в яку повірити неможливо…
Розповідь починається з кадру із зображенням скривавленого трупа (вірніше майже трупа у фінальних конвульсіях) жінки на капоті кричуще дорогого червоного спорткара посеред лісу… Тим часом в Атланті (штат Джорджія) журналістка на ім’я Анна (Томпсон), яка зовсім недавно була зірковою телеведучою, але цілий рік не виходила на роботу (не через декрет, а через сімейну трагедію), щоби повернути місце ведучої (яке за її відсутності дісталося дурненькій білявій кралі), хапається за можливість відзняти серію резонансних скандальних репортажів про сексуально-ритуальне вбивство в маленькому провінційному містечку Далонега… «Ти з глузду з’їхав поставити ведучою на атлантському телебаченні білошкіру блондинку?? – кричить Анна на свого боса, редактора новин (бо, повторюся, це дуже американський серіал, а Атланта, як відомо, – це місто чорних), і продовжує. – Я поїду в Далонегу і з’ясую, хто стоїть за понівеченим тілом у лісі. Це точно буде гучна справа, адже вбито білу багатійку. Звідки я знаю, що мертва жінка біла? Так, поліція ще нічого не казала, проте повір мені, вона стовідсотково біла, бо це ж Далонега, а не Атланта».
У Далонегу Анна бере із собою саме того оператора, що «випадково» є чоловіком тієї дурненької білявої кралі, що відібрала її роботу, і першого ж дня відрядження завзято його трахає… Далонега ж виявляється не сторонньою глушиною, а містом дитинства і юності Анни, де досі живе чимало її забутих старих знайомих і навіть рідна забута матір (забута донькою і сама поступово сповзаюча у забуття деменції). А слідчим, який керує розслідуванням, виявляється законний (незабутий, але ігнорований) чоловік Анни, детектив Джек Гарпер (Бернтал), з яким їхній глибоко тріснутий і очевидно розвалений шлюб існує лише на папері…, причому нам, глядачам, одразу ж показують, що обидва (і Джек, і Анна) були в тому лісі акурат перед убивством: поліцейський знову ж таки завзято трахав ту багатійку (котра в школі була Анні начебто подругою), котру хтось вельми люто сорок разів ножем проштрикнув (під м’ясо зрізав наманікюрені нігті і написав слово «лицемірна»), а Анна, схована в каптурі темного худі, за цим спостерігала…, тож в обох є вагомі причини підозрювати (окрім того що ненавидіти за старі образи і стару, та все ще надто свіжу особисту травму) одне одного…
Провінційна Далонега дійсно на тлі прочорної Атланти відкривається як консервативно-расистське вперто біле глухе і водночас претензійне селище, де власник мережі піцерій є ледь не олігархом і богом, що носить бежевий і рожевий кашемір і вигулює мармурового дога (і ретельно приховує свої мазохістські сексуальні вподобання, бо консервативні піцелюби не куплятимуть піцу у збоченця). І в тій закритій дівчачій школі, де свого часу нужденна Анна, донька прибиральниці, потрапила в середовище маленьких привілейованих сучок, темношкірій… в результаті дісталося більше підступного винахідливого булінгу, ніж такій очевидній мішені, як товстуха в брекетах і прищах…
Спершу насичений нелінійний сюжет і динамічна зиґзаґоподібна подача, що явно хизується своїми засильно гострими кутами і засильно шумахерськими поворотами, виглядають украй інтригуючими, особливо у поєднанні із зухвалим шлюбним протистоянням героя і героїні, таких собі далонезьких містера і місіс Сміт, які намагаються «ліквідувати» одне одного не буквально як висококласні агенти-кілери, а фігурально як коп, який не терпить журналістів-стерв’ятників, і журналістка, котра хоче підсидіти копа… Проте швидше і непритомніше, ніж того би хотілося, історія починає захлинатися власними різнобічними темами, намагаючись охопити все і відразу і ніби збираючи чудовисько Франкенштейна зі шматків різних наративів і різних проблематик. І чорно-біле історичне питання загалом, і підлітковий шкільний булінг, і небезпечні айсберги закостенілих закритих общин, і замовчування зґвалтування, і медійний цинізм, і поліцейська нечистоплотність, і шлюбна криза через втрату дитини…; і боротьба з демонами минулого, котрі можуть переконливо прикидатися ностальгією, та насправді завжди силяться зруйнувати теперішнє і майбутнє…; і ідея про відсутність всяких обмежень у сили материнської любові… – все це пробує вміститися в один сюжет, як велика ступня мачухової доньки в маленький кришталевий черевичок.
При цьому Він поводиться як прокурор Расті Сабіч із «Презумпції невинуватості», а Вона – як Гейл Везерс із франшизи «Крик», і здається, ніби вони є персонажами геть різних оповідань і навіть різних жанрів…, попри те що Тесса Томпсон і Джон Бернтал у цій багатошухлядній містерії (яку автори наприкінці відмикають «одним ключем від усіх дверей» чи радше «одним ключем для усіх замків») з головою ниряють і в хімію, і в антихімію між своїми екранними его…, котрі стрімко наближують назву «Його та її» до назви «Его та его».
Анастасія Лях
Його та її (His & Hers)
2026 рік, США
Продюсери: Вільям Олдройд, Ді Джонсон, Келлі Кармайкл, Джессіка Честейн, Тесса Томпсон, Білл Дюбук
Режисери: Вільям Олдройд, Аня Маркардт
Сценарій: Вільям Олдройд, Еліс Фіні
У ролях: Тесса Томпсон, Джон Бернтал, Суніта Мані, Пабло Шрайбер, Ребекка Ріттенгаус, Марін Айрленд, Крістал Р. Фокс, Кріс Бауер, Майк Пневскі, Поппі Лю, Джеймі Тісдейл
Оператори: Анте Чен, Даг Еммет
Композитор: Мак Квейл
