Цей британський сатиричний серіал, який досить зухвало (постмодерністськи) осучаснив давньогрецьку міфологію, є набагато більш їстівним за «Американських богів», з якими йому, звісно ж, не уникнути порівнянь. А Джефф Голдблюм в образі Зевса наприкінці другого – початку третього тисячоліття нашої ери, що носить білі спортивні костюми і крикливу золоту ювелірку, виконав одну з найкращих ролей за всю кар’єру.
На відміну від «Американських богів» в «Каосі» (каос – те саме, що і хаос) осучаснення стародавніх міфів і стародавніх богів не відбувається заради самого осучаснення (на кшталт того, як влада здобувається заради влади, а мистецтво твориться заради мистецтва). Тут модернізація, вірніше постмодернізація є лише формою, котра підкреслює позачасовий зміст античних історій і передовсім античних трагедій: влада богів (тобто влада еліти) завжди егоїстична, експлуатаційна, жорстока, мізантропічна, свавільна…, але долею (вона ж закони всесвітньої історії і закони спіралі), на щастя, завжди передбачено раннє чи пізнє падіння богів.
Шоу створила Чарлі Ковелл, авторка іншого чорнокомедійного серіалу «Кінець ї***ого світу» на тому ж Netflix. Персонажі «Каоса» – олімпійські боги, напівбоги, божества і звичайні смертні, що мешкають на умовно сучасному грецькому острові Кріт, яким править президент (в оригіналі цар) Мінос. Оповідь ведеться від імені Прометея (так, Прометея прикутого), котрий, висячи на скелі з пошматованою печінкою і терплячи наслані Зевсом нескінченні орлячі тортури, поступово, говорячи безпосередньо до глядача, підводить нас до того, що Зевсів час (і час абсолютної влади Олімпу) добігає кінця, бо саме так каже пророцтво (а пророцтва – це даність, якої за жодних обставин не уникнути ні людям, ні богам), і те пророцтво поступово пазл до пазла здійснять троє смертних: проста дівчина Еврідіка (муза й кохана популярного співака Орфея), донька президента Міноса Аріадна, а також померлий хлопчина Кеней, котрий колись був амазонкою Кенідою, та, відчуваючи з самого дитинства протиріччя між душею і тілесною формою, змінив свою стать на чоловічу, за що і був убитий іншими амазонками.
Смотрите легально на MEGOGO
Тим часом на гедоністському Олімпі, схожому на лакшері спа-курорт, капризний, наче дитина, і водночас жорстокий, самодурний, небезпечно параноїдальний Зевс тероризує зацьковану прислугу, принижує непутящого сина Діоніса (котрий спершу здається легковажним тупуватим мажором, в голові якого лише вечірки і марні намагання сподобатися скупому на батьківську любов таткові, але згодом виявляється найбільш людяним і емпатичним у цій самозакоханій зграї…, напевно того, що має земну матір, перетворену богинею Герою на бджолу) і радиться із заклятим ворогом-бунтарем Прометеєм, якого криводушно зве найліпшим другом, періодично висмикуючи бранця з його наскельної катівні.
«Поява лінії, сім’ї падіння, кінець правління…» – смертельно боїться свого пророцтва безсмертний бог грому й усіх богів. І йому здається, що на лобі з’явилася доленосна лінія-зморшка: «Бачиш, Прометею, я старішаю… Що потім? Ревматизм, пародонтоз і компот з чорносливу?..». Здається, що у фонтані неперервне коло меандрової води (символу безперервності олімпійської влади) заглючило. Здається, що навіть дружина Гера щось проти нього задумала… А тут на додачу на священне свято Олімпії (свято вшанування богів) ще й виплив мерзенний підсунутий групкою мізерних заколотників з троянського гетто сюрприз: буквальна купа лайна замість триб’ютного постаменту… Тим часом на яхті посеред моря ледарює і наминає лобстерів пескетаріанець Посейдон, Зевсів брат, до якого періодично заходить по любощі і перелюби Гера. А у підземному (чорно-білому) царстві Аїд (єдиний з братів, хто дійсно працює) сохне від перенапруження і депресії, бо світла пропагандистська ідея про реінкарнацію і темна реальність про потрапляння після смерті у вічне ніщо виявилися надто полярними.
Очевидно, що сюжет серіалу плететься навколо одного вибраного авторкою міфу. І це не міф про Прометея. Це міф про Орфея та Еврідіку, де на відміну від оригіналу головнішою є вона, а не він. В оригіналі, як пам’ятаємо, Орфей настільки любив померлу дружину Еврідіку, що спустився за нею до підземного царства і завдяки своєму чарівному співу і грі на золотій лірі отримав шанс повернути кохану назад до світу живих за умови, що, виходячи з царства тіней, крокуватиме попереду і жодного разу не обернеться, щоб перевірити, чи йде Еврідіка позаду. В оригіналі, звісно ж, Орфей не витримав і обернувся, через що втратив кохану назавжди (Чарлі Ковелл у своїй постінтерпретації теж порушує сакральне питання людської віри, та під іншим кутом: віри в себе і довіри своїм відчуттям, а не віри в богів і довіри божественним обіцянкам).
А чи любила Еврідіка Орфея так само, як він її? Чи вона лише мовчки, слухняно слідувала його бажанню?.. З потаємних емансипованих думок Еврідіки, власне, і починається перефразований на новий лад і нову буквальну та фігуральну музику міф. Ще до загибелі героїня, котра усвідомлює, що насправді давно розлюбила Орфея і стомилася бути бездіяльною музою поряд із поп-зіркою, вагається зізнатися, що хоче піти і почати самостійне життя, аби нарешті дізнатися, ким вона є поза статусом придатка до чужої творчості (у серіалі прірва між Еврідікою та Орфеєм нагадує прірву між персонажами Скарлетт Йоганссон і Джованні Рібізі у «Труднощах перекладу»). На міф про подорож за коханою в царство Аїда Ковелл, володіючи глибоким знанням матеріалу і віртуозним умінням той матеріал перетасовувати, нанизує інші добре відомі міфи, міфологічні історії чи окремі міфологічні фразеологізми від нитки Аріадни (котра тут означає не буквальний клубок, а фігуральну прив’язаність) до змайстрованих Дедалом Ікарових крил.
Достоїнства «Каоса», звісно, не в тому, як дотепно монструозний триголовий пес Цербер перетворився на симпатичних триголових курцхаарів на службі у підземних прикордонників. І навіть не в тому, наскільки невипадковою, продуманою, доречно іронічною стосовно першоджерела є кожна найдрібніша модернізована деталь (приміром, у міфах сатири – це лісові божества, що уособлюють первісну грубу силу природи, а в серіалі вони секундно мимоходом згадуються логотипом на бейсболці як назва спортивної, футбольної або бейсбольної, команди; і власне, що таке спорт як не первісна груба сила природи, тобто природи людського тіла…, а може, йдеться про баскетбольну команду, адже сатири мали довгі козлячі ноги і добряче стрибали).
Достоїнства «Каоса» у тому, що осучаснення стародавніх легенд відбувається в актуальному політично-соціальному контексті і дійсно, по-справжньому, без жодних суто естетських маневрів, має релевантний, своєчасний сенс. Сенс переважно про те, що церква та істеблішмент постійно брешуть, маніпулюють і використовують народ у своїх шкурних, егоїстичних інтересах. Наляканий секуляризацією Зевс/ Голдблюм хоче влаштувати людям нашестя катастроф і конфліктів, бід і взаємних агресій, аби плебс знову припав до «великодушної милості» богів. «Ну знаєш, треба, аби знову хтось чиюсь дружину вкрав… (натяк ясно що на троянця Паріса, що викрав дружину спартанського царя Менелая, через що розв’язалася Троянська війна), чи хтось би спалив власну дочку заради попутного вітру…», – каже Зевс Прометею, котрого якраз зіграв Стівен Діллейн, що був Станнісом Баратеоном у «Гри престолів» і там заради милості богів і вітру парусам влаштував жертвенне багаття з донькою всередині.
Пророцтво – бич давньогрецьких трагедій. І те, наскільки скрупульозно Ковелл дотримується аксіоми про невідворотність передбачення, стрімко наближає «Каос» саме до трагедії попри заявлену комедійність (до трагедії того ж Есхіла чи Софокла попри те, що може здатися на перший погляд клоунадою на базі античної спадщини). Авторка з головою поринає в гротеск, але у жодному разі не в карикатуру. І попри ілюзорну мартопляську кумедність антагоніст Джеффа Голдблюма лякає по-справжньому і серйозно. Нібито просто дурнуватий вередливий амбітний дід, як той путін, але так само наповнений колосальним об’ємом наднебезпечного соціопатичного цинізму: «Дивись, які в неї потворні туфлі», – каже Зевс, споглядаючи по телевізору сконання жіночки, що самопожертвувала себе богам.
Тож якщо Олімп від Чарлі Ковелл – це сьогоднішня путінська росія, тоді Аїд у виконанні Девіда Тьюліса (так, того самого, що у «Диво-жінці» був Аресом) зовсім невипадково являє своїм і зовнішнім, і внутрішнім образом таку собі суміш Леніна і Троцького: хотів створити у підземному царстві утопію, а вийшла, як завжди, антиутопія. І невипадково «Каос» нагадує не стільки «Американських богів» Ніла Ґеймана, скільки «Енеїду» Івана Котляревського, котрий свого часу, зробивши Енея козаком, провів паралель між Україною у складі російської імперії і Троєю, згодом стертою з лиця землі грецьким старшим братом.
Варто зазначити і те, що квір-інклюзивність та фемінізація у сюжеті не є концептуально порожніми трендами, тобто знову ж таки квір-інклюзивність не присутня тут заради квір-інклюзивності, а фемінізація – заради фемінізації. Вони є складовими загальної політичної концепції шоу про першість і беззаперечність людського права, котрому в усі часи та усі епохи суперечило право «божественне». І мойри (богині долі) є транссексуалами не для того, щоб вшанувати ЛГБТ+-спільноту, а тому, що фатуму і хаосу плювати з високої дзвіниці на будь-які порядки та устої, гендерні зокрема.
І так, упродовж століть те саме «божественне право» (церковний закон, патріархальний закон, закон правлячих чоловіків) неухильно суперечило праву жінки. Тож осучаснена Еврідіка більше не йде за Орфеєм мовчки позаду, боячись, озирнеться той чи не озирнеться. Вона сама, допоки чоловік не наважується поглянути правді у вічі, рішуче говорить йому: «Глянь на мене»… І поглянути на правду у цьому нонконформістському шоу доведеться геть усім.
Анастасія Лях
Каос (Kaos)
2024 рік, Велика Британія
Продюсери: Чарлі Ковелл, Кеті Карпентер, Кріс Фрай
Режисери: Георгі Бенкс-Девіс, Руньяраро Мапфумо
Сценарій: Чарлі Ковелл
У ролях: Джефф Голдблюм, Джанет Мактір, Кліфф Кертіс, Девід Тьюліс, Кілліан Скотт, Дебі Мейзар, Стівен Діллейн, Аврора Перріно, Міся Батлер, Лейла Фарзад, Набхан Різван, Мет Фрейзер, Ракі Айола, Стенлі Таунсенд, Біллі Пайпер
Оператори: Кіт Фрейзер, Пау Естеве
Композитор: Ізабелла Саммерс
