Кенді (Candy)

У цьому кримінально-пасторальному міні-серіалі від Hulu, заснованому на жахливому реальному вбивстві і водночас сповненому наполегливої іронії, Джессіка Біл зіграла домогосподарку Кенді Монтгомері, яка зарубала сокирою свою сусідку Бетті Гор у 1980 році в Техасі, нанісши сорок один удар по обличчі та по усьому тілі. Відштовхуючись від солодкого імені героїні (candy у перекладі означає «цукерка»), автори надали цій здавалося б моторошній трагедії цукрово-фарсової і водночас дискомфортно-жорсткої тональності, в якій зійшлися цинізм, абсурдизм, сатира і неймовірний факт, а підкреслена побутовість сімейно-шлюбних відносин і рядовий адюльтер вилилися у справжнє пекло посеред американської буколіки. А Біл утілила поки що найцікавіший образ за усю свою акторську кар’єру.

Цукровий льодяник – це водночас і ласощі, і гострі скалки, якими можна добряче порізати язик та піднебіння. Тож, звісно, невипадково головна героїня (чи радше антигероїня, хоча повністю зрозуміти, хто тут жертва, а хто маніячка, так і не видається можливим, бо ж однозначними розв’язками можуть похизуватися лише вигадані історії, тоді як в реальних завжди лишаються розсипані та розгублені крихти лоскітливої загадки і сірих сумнівів) одразу після убивства повертається до буденних справ і відвозить дітей на плавання до басейну, до того ж і своїх дітей, і доньку зарубаної сусідки, і останній після кожного занурення дає заохочувального льодяника, бо такою є традиція, так завжди робила мама дівчинки, що прямо зараз лежить посічена на шматки у підсобці свого будинку… І таку саму довгограючу цукерку героїня кидає собі до рота у фіналі. І ні, вона не насміхається. Вона лише натякає, що ця історія хоч і скінчилася, та насправді спроможна грати іще (бо чимало залишилось поза кадром, а лабіринти людської психіки – то взагалі нескінченні темні ліси), і що гострі краї льодяника, солодкого і смачного, можуть розпанахати так само несподівано, як і враз втраплена до рук сокира.

Цікаво, що цього ж 2022 року вийде іще один міні-серіал про Кенді Монтгомері, тільки вже на HBO Max під назвою «Любов і смерть». Зможемо порівняти Кенді у виконанні Джессіки Біл із Кенді у виконанні Елізабет Олсен, в якої вже є напрочуд цікавий досвід зображення типово американської ретро-домогосподарки у псевдоідилічному субурбіконі в марвелівському серіалі «ВандаВіжен». Вже за назвами можна сказати, наскільки різні підходи у авторів до однієї і тієї ж історії, бо в «Кенді» ні про яку любов не йдеться; ні про пристрасть, ні про кохання, лише про нудотну рутину під маскою фальшиво-карамельної ідилії і звірячу внутрішню злість під личиною мармеладної дружелюбності, про таку собі вибухівку повільної дії під оболонкою милих, усміхнених, поступливих, послужливих степфордських дружин.

Але безумовно підходи обох шоуранерів-сценаристів варті уваги. Адже за «Кенді» відповідальний Нік Антоска, раніше зробивший дуже крутий і стильний горор про 90-ті і Голлівуд «Новий вишневий смак», а також екранізувавший знов-таки реальну історію одного жахливого побутового вбивства і знов-таки історію симулювання і фальші під назвою «Удавання» (до речі, Кенді у виконанні Біл наприкінці зізнається, що схована у глибинах її затуманеної душі лють, що раптово вийшла на поверхню, – породження довгих років підконтрольного існування під натиском владної і жорстокої матері; і це ніби алюзія до «Удавання», де донька, з якої мати штучно зробила невиліковно хвору і немічну, тяжіючи до свободи і виходу з-під контролю, одного разу теж вибухнула накопиченою ненавистю). А «Любов і смерть» розробляє Девід Е. Келлі, на рахунку котрого серіали «Містер Мерседес», «Велика маленька брехня», «Відмотати назад» («Знищення»).

Перед глядачем стелиться така собі плезантвільська пастораль квітучого передмістя Далласа. Кінець 1970-х років тут виглядає максимально незграбно і несексуально: неоковирні вуса, неоковирні завивки, тюхтіюваті чоловічі стрижки, недоладні жіночі зачіски-паж, непривабливі окуляри, ідіотські тренувальні шорти з високою талією. Усі ніби люб’язні, радісні, товариські, щасливі…, та насправді ці родинні ідилії такі ж самі незграбні і дурнуваті, як і перуки. Одного разу о десятій ранку мила і енергійна Кенді Монтгомері, ідеальна дружина і ідеальна мати, заїжджає до будинку милої тихоні Бетті Гор, аби взяти купальник і льодяники для доньки Бетті, яка гостює у Монтгомерів декілька днів поспіль і має сьогодні відвідати урок плавання. Тож о десятій Кенді дзвонить у двері, і Бетті відчиняє. За декілька секунд (напис на екрані каже: одинадцята до полудня) двері відчиняються, і виходить приголомшена мокра Кенді з кривавим садном на лобі… Тобто з першої ж серії ми знаємо, що Кенді убила Бетті, з цього факту сценаристи ні інтриги, ні таємниці не роблять. Проте здається, що між тим, як Кенді ввійшла в будинок, і між тим, як вона вийшла, сталося ціле окреме кіно. І його ми побачимо згодом.

Іронія творців серіалу проявляється і у тому, як дурнувато тут звучить базисний фрейдизм. І у тому, що поліцейського, який розкриває безглуздий міжсімейний злочин у субурбіконі, грає Джастін Тімберлейк, чоловік Джессіки Біл у реальному житті. І у тому, що на столі у підсобці, де сталася рубанина сокирою, копи знаходять свіжу газету із рецензійним оглядом прем’єрної стрічки «Сяйво», в якій персонаж Джека Ніколсона намагається зарубати сокирою власну родину. І до речі, очевидно, наскільки сюжет «Сяйва» при всій повазі і до Кубрика, і до Кінга програє цьому реальному життєвому сюжетові «техаської різні», де химерно пристрасний інцидент стався між абсолютно безпристрасними персонажами.

У пролозі набожна Кенді, що краще за всіх співає у церковному хорі, розповідає діточкам повчальну притчу про деревце, яке мріяло стати величезним, красивим, могутнім деревом, найвищим і найміцнішим з-поміж усіх дерев. Але його зрубав дроворуб. Мріям ніби настав кінець. Проте тесляр зробив з того деревця люльку… колиску для новонародженого Ісуса… «Тож не слід зневірятися, коли руйнуються ваші життєві плани. Бо можливо, Бог приготував для вас дещо значно величніше», – підсумовує Кенді. І цю ж фразу вона повторює у фіналі. Філігранна Джессіка Біл не дає жодної можливості поставитися до Кенді Монтгомері однозначно: з осудом чи симпатією, неприязню чи співчуттям. Місцями вона здається брехливим стервом, місцями – щирою жертвою абсурдніших обставин. Її манікюр дратує. Проте у скло її великих окулярів хочеться пірнути, як у той басейн… та отримати заохочувальну смоктульку.

Анастасія Лях