Лазар (Lazarus)

Цей психологічно-детективний міні-серіал з іменитими британськими акторами Біллом Наї і Семом Клафліним подекуди відверто тяжіє до мильної опери… Проте та доволі темна і вкрита старим товстим пилом містерія, на яку автори шоу перетворюють нібито звичайний кабінет поважного і популярного психотерапевта, місцями щиро зачаровує і гіпнотизує… Проєкт створений за сценарієм американського письменника Гарлана Кобена, романи котрого екранізувались не раз, але найбільш витончено адаптувати грубуватий американський детектив вдалося французькому акторові і режисеру Гійому Кане, що 2006 року випустив філігранний трилер за книгою Кобена «Не кажи нікому».

Дія «Лазаря» відбувається у провінційній Англії. До батьківського дому через новину про самогубство батька (Наї) повертається дорослий син (Клафлін), який усе життя присвятив тому, щоби вразити суворого татка, і саме тому пішов по його професійних стопах. От тільки батько всі кар’єрні роки пропрацював у теплому затишному кабінеті приватним психотерапевтом, вислуховуючи на кушетці чужі меланхолії і дитячі травми, а син став державним судовим психіатром і ледь не щоденно спілкувався з убивцями і соціопатами, наче наказуючи самого себе такою от жорсткою, брудною польовою роботою. Наказував, можливо, за смерть двійняшки-сестри, криваву загибель якої ми спостерігаємо у пролозі-флешбеку: хтось вдерся до будинку і вбив сімнадцятирічну школярку… Кров на руках бачить у кошмарних ремінісценціях її брат на ім’я Джоел Лазар (для друзів просто Лаз), син доктора Лазаря, котрий запам’ятав важкий і несправедливий батьків докір, що тоді не провів сестру додому з танців (хоча вбили її не по дорозі з вечірки, а вже в самому будинку, тож дорікання апріорі безглузде).

Тепер похорон батька, на котрий приходять усі ті самі люди з далеких дитинства й юності, робить знову фізично живими спогади про поховання сестри. Друга сестра (всього в родині Лазарів було троє дітей: двійнята і молодша сестра) зустрічає блудного брата сільською хіромантією: щось там говорить про нездоровий колір аури, погану карту, криву лінію… (ворожінням молодша сестра заробляє собі на життя, гадаючи, що це плюс-мінус та сама професія, що і фаховий психоаналіз). Брат Лаз з тієї езотерики й циганства відверто насміхається, як і має будь-який тверезий представник науки. Проте його тверда упевненість у скептичному раціо дає збій, коли…, ностальгійно присівши в батьковому кабінеті в батькове крісло, він починає бачити фантомів колишніх батькових пацієнтів, які дуже давно померли, але тепер чомусь одне за одним навідуються на прийом, сприймаючи молодшого доктора Лазаря як доктора Лазаря старшого…

Звісно, прізвище Лазар для героїв цього серіалу обрано невипадково. Це є цілком очевидна відсилка до біблійного мученика Лазаря Чотириденного або Лазаря з Віфанії, який був братом Марти і братом Марії (себто теж мав двох сестер) і якого Ісус воскресив на четвертий день після смерті. Ні, буквально в шоу Гарлана Кобена ніхто не воскресає, проте «воскреслі» примари минулого змушують протагоніста воскресити темну загадку його трагічної юності і пов’язати в єдине коло, що намотує навколо нього циклічні круги, смерть двійняшки, смерть батькових пацієнтів і суїцид самого тата…

Єдине, що робить «Лазаря» інтелектуальнішим за, приміром, «Ту, що говорить із примарами» (де з духами померлих спілкувалася Дженніфер Лав Г’юїтт), це той факт, що привиди тут не є привидами в традиційному сенсі (окрім появи вмерлого батька, що приходить до сина, наче до шекспірівського Гамлета, але з почуттям чорної самоіронії), вони є радше відбитками, наче минуле поклали на копірку і воно відбилося на чистому папері ще не здійсненного чи перебуваючого в процесі здійснення теперішнього; наче луна прокотилася кабінетом, але не те щоби світлою магією цього конкретного місця (кушетки, стола, крісла, книг позаду, статуеток на полицях, навіть ручки або олівця… – атрибутики, що змушувала зізнаватися в думках і страхах, які уголос зазвичай не вимовляються) спромоглася реалізуватися не тільки через звук, а і через зображення.

Зрештою «Лазар» виявляється історією про спадковість, що є цілком логічним, бо саме спадковість (слід батькового чобота, шлейф материної «любові») нас найчастіше жене в кабінети психологів і терапевтів, які знову ж таки найчастіше жодної терапії в цих кабінетах не проводять, створюючи лише ілюзію (відбиток, відлуння) як самого травмуючого минулого, так і ефемерної боротьби з ним. Клафлін виглядає гарніше, ніж грає. Наї грає як Наї, адже він завжди плюс-мінус однаковий (завжди злегка ветеран олдскульного рок-н-ролу, навіть у преміальному кардигані затребуваного мозгоправа). Проте… 2023 року французький психологічний трилер «Спадкоємець» режисера Ксав’є Леграна висловився про спадковість і про тягар провини сина за гріхи отця, і про шокуючий сюрприз для розгубленого нащадка в ностальгійній батьковій оселі… незрівнянно більш чітко, лаконічно, приголомшливо, нещадно й ударно.

Анастасія Лях