Миротворець, 2 сезон (Peacemaker season 2)

У другому сезоні антигерой Кріс Сміт (Миротворець) у виконанні Джона Сіни стає ментально й екзистенційно ще більш складним, ніж завжди здавалося (починаючи з повнометражної стрічки «Загін самогубців: Місія навиліт», з якої походить цей максимально суперечливий персонаж). З одного боку, він усе ще доволі тупий (приміром, плутає слова «відстій» і «стояк»), скажено ура-патріотичний і джингоїстичний без жодних гальм (нагадаю, аби досягти миру в усьому світі і в святій Америці «готовий повбивати мільйони включно з жінками і дітьми»), зациклений і нарцисичний з короною-унітазом на голові… Проте з іншого боку, його глибока криза життєвих орієнтирів і добре прихована за нарцисизмом самоненависть, породжена і розкручена дитячою травмою і тиранічним батьком, от-от мають сягнути феєричної кульмінації і зрештою переламати і переписати запропонований авторами ідіотично маскулінний першообраз.

Шоуранер серіалу Джеймс Ґанн, який випустив перший сезон іще до повнометражної російської війни в Україні і відповідно до світових пертурбацій на геополітичній арені та другого пришестя Трампа (маніакально і карикатурно націленого на здобуття Нобелівської премії миру), тепер, звісно, має винятково доречне реальне підґрунтя для того, аби в усіх можливих фарбах обіграти архетип Миротворця, його, так би мовити, загальну проформу і конкретний характер. І після нещодавнього виходу кінотеатрального «Супермена», що невипадково стався незадовго до старту другого сезону «Миротворця», цілком очевидно, що Ґанн політичну можливість не профукає і використає паралелі з найбільшою сатиричною користю.

На відміну від великого на малому екрані Джеймса Ґанна геть ніщо не стримує. І здається, другий сезон в плані чорного гумору, кривавого місива і загалом дорослого контенту обіцяє бути ще більш провокативно-анархічним, ніж був перший (після невдалої особистої розмови з Емілією Харкорт (чиє прізвище недаремно співзвучне зі словом «хардкор», і в нових серіях її жорсткість і фемінізована токсична маскулінність очевидно досягають піку, принаймні в барі, де її нерозтрачена лють антисублімує в дику атаку на пивоголових бруталів, здається, що рішенням своєї так само екзистенційної кризи вона обрала ультрафеміністське самогубство), котра поклала грубий кінець на кволий паросток романтичної вібрації між нею та Крісом, герой у розтріпаних почуттях влаштовує собі бульбуляторно-кокаїновий тріп і домашню масову оргію без цензури…, хоч і не бере в останній безпосередню участь, бо аж надто цупка депресія його жере).

Ясно що головним травматичним коренем невдач і неспроможностей Миротворця полюбити себе і зрозуміти істинне (а не трампістське) значення миру залишається його расистський, неонацистський і деспотичний батько (Роберт Патрік), який не лише втовкмачив синові беззаперечність шляху імперіалістського насилля як єдиної мови єдино правильних білих американців, а і змусив пожиттєво гризтися виною за випадкову смерть брата в їхньому дитинстві (причому це не єдиний у серіалі конфлікт батьків і дітей, адже доньці Аманди Воллер з матір’ю теж не пощастило).

І хоча суто фізично Кріс зумів подолати вплив і пресинг татуся (прострелив тому голову у першому сезоні), та у власній голові він батька так і не убив (не «вбив дракона в собі»), і ця проблема антагоністської батькової примари за спиною протагоніста в сюжеті знаходить буквальне віддзеркалення у вигляді альтернативної реальності із того самого заїждженого (як ілюзія про рок в піснях гурту Thirty Seconds to Mars) мультивсесвіту, і там альтернативний Кріс Сміт/ Миротворець має не просто живого, а ще і люблячого тата, і брат його альтернативний уже дорослий, здоровий і живий, і та інакша дійсність, де все є значно позитивнішим, травмує персонажа Сіни, цю малу дурну дитину в тілі великих дурних мускулів, новим гострим лезом по старій незагоєній рані.

Можливо, примара батька – це не лише про сина (такого собі Гамлета в білих трусах замість чорної плащини у межах м’ясної чорнокомедійної соціально-політичної сатири), що має звільнитися від тіні минулого. Можливо, це така собі синекдоха про батьків-засновників, громіздка тінь яких змушує сучасну Америку волати hooray! hooray! hooray! слідом за слоганом на червоних бейсболках «Make America great again».

Анастасія Лях