Напівлюдина (Half Man)

Автор хітового андеграундного «Оленяти» Річард Ґадд випустив свій другий міні-серіал, який на відміну від дебютного вже не є заснованим на реальній (його власній) історії і, можливо, саме через те б’є по глядачах дещо слабше, хоч письменницька сила Ґадда навпаки, стала ще більш зрілою і більш… кінематографічною. Якщо «Оленя» був похмурим чорнодрамедійним психологічним трилером, то «Напівлюдина» вже жартувати навіть не намагається (що, чесно кажучи, «трохи» протирічить його первинній кар’єрі і природі стендап-коміка) і виступає як похмурий психологічний трилер виключно драматичної тональності. Тут уже сам Ґадд грає не жертву, котрою був в «Оленяті» (і в своєму, власне, житті), а сторону протилежну – агресора (і треба сказати, візуально-ментальна трансформація актора-автора, котрий задля наочної ілюстрації токсичної маскулінності і мускули наростив добряче, і токсичністю просочився рясно…, дійсно виглядає і відчувається кардинально й фундаментально, подібно до метаморфози Різа Ахмеда в рамках міні-серіалу «Одного разу вночі» чи лячної зміни Тобі Маґвайра від Пітера Паркера до Сема Кегілла з драми «Брати»). Проте тема, що йому болить і очевидно сильно тривожить його не те щоби травмовану, а радше перебуваючу в пошуках неіснуючих відповідей психіку, лишається тією самою: фізично-емоційне насилля над чоловіками у світі, котрий наразі надто захоплений покаранням насилля над родом жіночим.

Сюжет охоплює ціле тридцятиріччя від середини 1990-х до наших днів. У флешфорварді нам показують максимально тривожну і просякнуту темною дискомфортною еманацією (не плутати з емансипацією, бо історія якраз про залежність, а не незалежність) сцену (в сараї) зустрічі двох братів Рубена та Найла (Річард Ґадд і Джеймі Белл відповідно), старшого і молодшого (у день весілля останнього). Події відбуваються у провінційній Шотландії (звідки, власне, родом і сам Ґадд, хоча в «Оленяті» ми спостерігали лондонський інцидент його альтер его). Брати виявляються не кровними, а зведеними: синами матерів, що кинули чоловіків і створили лесбійську пару. У сараї низький, худий, зажатий і ніби молотком до сирого ґрунту прибитий Найл просить напівроздягненого Рубена (котрий і фізично, й емоційно сильно наступає) вдягти сорочку, бо ж весілля як-не-як… Натомість Рубен (наділений характерним голеним зашийком і татуюваннями на торсі, серед яких особливо виділяється ластівка на біцепсі, що означає певно що свободу і в той же час… повернення додому) жартома (чи ні) прагне пірнути Найлові під кілт… (однак під кілтом шорти замість традиційної генітальної наготи), а потім… з розмаху б’є брата в обличчя…

У флешбеках відкриваються сцени старшої школи, де Найл (тихоня, відмінник, ботан, ґік, збирач колекційних карток із Індіаною Джонсом, володар прямого чмошного чубчика і мовчазна жертва жорсткого булінгу) панікує через раптову новину: до школи повернеться його брутальний зведений брат, який відбув два роки в колонії для неповнолітніх за те, що буквально відкусив дорослому жонатому (і жінка того кинула) чоловікові ніс… Матір (яку партнерка, здається, цікавить більше, ніж нажаханий син) зарадити нічим не може і радить хлопцеві змиритися і прийняти повернення Рубена як неминучу даність (і друге ліжко в його кімнаті уже стоїть і нікуди не дінеться). Тож Рубен на тихіше за воду і нижче за траву на шотландських рівнинах життя (і самооцінку) Найла насувається, наче невідворотний циклон…; як пітбуль, він зубами захищає молодшого брата від кривдників, паралельно збуджуючи незайману уяву і ґвалтуючи покірне тіло…

Рубен кличе Найла не Найлом, а Бембі, що є відсилкою до мультяшного оленяти Бембі і, певна річ, до попереднього серіалу «Оленя» (де, нагадаю, окрім основної лінії сталкінгу з боку психічно нестабільної одержимої жінки був так само тру-крайм епізод зґвалтування героя відомим телесценаристом). Цікаво, що в реальності Річард Ґадд є молодшим і за свого антигероя, і за Джеймі Белла, проте йому цілком вдалося виглядати старшим за колегу і через сильно напружену, сильно темну нову зовнішність, і через надто правдоподібне відтворення ще більш темної за оновлений зовнішній лук, ще більш напруженої ментальності. До того ж неможливо не помітити, що риси обличчя двох акторів (особливо носи) мають чітку схожість, хоч і грають вони братів із абсолютно різною кров’ю (геномом), і цей візуальний паралелізм безумовно підсилює, текстурує і без того виразно рельєфний драматизм «стокгольмської» конфронтації. І треба сказати, що сорокарічний англійський актор Джеймі Белл за свою кар’єру виконав дві знакові ролі: дебютну роль Біллі Елліота (хлопчика, що є сином шахтаря, проте всупереч ментальності і місцевості, і сім’ї йде до балетної школи, бо хоче бути не «мужиком», а балеруном) в дитинстві і дорослу роль садиста, що за згодою жорстоко лупцює клієнтів на своїх садомазохістських сеансах, у «Німфоманці» Ларса фон Трієра – й очевидно, що обидва досвіди красномовно (аж до буквального почервоніння шкіри і від болю, і від схованої під діафрагмою екзальтації) відгукнулися в серіалі «Напівлюдина».

Саме Ларс фон Трієр усю свою режисерську кар’єру і нарочито провокативну творчість присвятив запиту (то драматичному, то іронічному) до природи насилля, котра є глибоким-глибоким чорним колодязем, в якому людство поступально тоне і водночас без якого практично миттєво гине від спраги (на відміну від любові, без котрої усім практично гарантовані виживання і ситість). Річард Ґадд, безсумнівно все ще відчуваючий запах насильства на власній плоті й екзистенцію насильства у своїй голові, задається приблизно тим самим питанням: насилля є більшою мірою жахливим і неприпустимим або ж… необхідним і єдино серед усіх форм сексуальності істинно сексуальним?..

І маскулінність (яка є найпершою ознакою, рушійною силою, вектором, фундаментальним началом і насильства, і сексу), виміряна у трьох десятках недовгограючого, проте насиченого власною вагою сюжету…, проходить крізь соціально-культурні зміни аж до сучасності, де вона перетворилася на найбільший злочин людського роду і стала синонімом отрути, гіршої, ганебнішої, кислотнішої за ціанід. І всі тепер одностайно грають в мовчанку: замовчують свій стокгольмський синдром, свою потребу у лютих мускулах… «Не переживай щодо наших мам. Років через десять на якійсь вечірці завдяки цьому факту біографії ти виглядатимеш цікавішим», – обіцяє, наче у воду (колодязя) дивиться, старший Рубен молодшому Найлу, бо останній соромиться, ніяковіє, тривожиться, травматизується, драматизується через зростання в лесбійській парі до настання епохи, коли такий ґроун-ап стане модним… Хоча цікавізація трендів на базі старих ексцесів – такий само колективний самообман, як і бойкот кулака.

Анастасія Лях