Цей міні-серіал від колишнього «канадського вундеркінда» Ксав’є Долана поєднує жанри типової для режисера сімейної психологічної драми і нетипового детективу, що приховує кульмінаційний твіст. На жаль, це може бути останнє кінематографічне висловлювання Долана і його остання кінематографічна присвята матері, оскільки молодий митець, котрому наразі лише 34 роки, заявив, що більше нічого не зніматиме. Справді дуже прикро і дуже жаль, бо «Ніч, коли Лор’є Годро прокинувся» – один із найкращих арт-серіалів за всю історію телебачення.
Колись квебекський диво-юнак Ксав’є Долан був улюбленцем Каннського фестивалю. А потім франкомовний художник випустив перший і останній фільм англійською мовою («Смерть і життя Джона Ф. Донована»), і критики та вся кіноспільнота його зафукали і ледь не скасували, бо ж вундеркінд схибив (стрічка дійсно вийшла відверто слабкою, млявою, геть не схожою на експресивний і навіть дещо істеричний, максималістський стиль Долана, не знаменувала ані дорослішання, ані тим паче зрілість мувімейкера, лише вигорання…, проте то був єдиний провал). Зазвичай у 34 режисери тільки починають кар’єру. Та Ксав’є Долан розпочав її у 20 («Я вбив свою маму»), і то був потужний зоряний вибух, справжня наднова. А як казав Джек Керуак, що яскравіше люди горять, то швидше згасають…
Коли наприкінці 2022-го на канадському телебаченні вийшов п’ятисерійний «Ніч, коли Лор’є Годро прокинувся», його аудиторія наблизилась до нуля. Звісно, це образило і вкотре розчарувало Долана, і він сказав так: «Не бачу більше сенсу робити кіно. Я вкладаю у свої проєкти багато енергії, а потім їх ніхто не дивиться. Це змушує замислюватись, чи настільки погані мої фільми… Хоча знаю, що це не так». Зрештою квебекський ментально-інтелектуальний акселерат підтвердив, що таки зав’язав із кінематографом.
Жаль. Повторюся. Жаль… У першому в режисерській кар’єрі серіалі Долан повертається у рідний Квебек. Сюжет розгортається навколо великої родини, що мешкає у малому провінційному містечку. Троє дорослих синів спостерігають смерть старої матері. Молодший Еліот (його зобразив сам Ксав’є Долан, котрий часто грає у власних фільмах) марно намагається подолати наркозалежність, при цьому в нього ще й алергія на наркотики, і його шкіра суцільно вкрита прищами. Середній Дані після розлучення живе самотньо у холостяцькій захаращеній квартирі, де через розкиданий мотлох нема куди ногою ступити, і навіть не має в домі пакетів для сміття. Старший Жульєн нібито виглядає найбільш щасливим, адже має будинок, дружину, дочку…, та насправді ховає від усіх дуже давню страшну таємницю.
Коли мати помирає, з Монреаля у рідну діру повертається старша і єдина донька померлої, Мімі, єдина сестра Еліота, Дані та Жульєна, котра поїхала з дому ще дівчинкою. Мімі за фахом є спеціалістом з бальзамування і приїхала, аби підготувати тіло матері до поховання (і щасливою вона теж не здається: багато п’є і шукає випадкові разові БДСМ-зв’язки). Проте її приїзд воскресає потік темних і болісних спогадів, зокрема пам’ять про загадкову ніч далекого 1991 року, коли її, ще неповнолітню, буцімто зґвалтував красень-сусід Лор’є Годро, найліпший друг Жульєна, а брат нібито заступився за честь сестри…
Сюжет, заснований на п’єсі Мішеля Бушаро, інтригує міцно і водночас слизько зав’язаними вузлами, котрі пручаються, та все ж хочуть розв’язатися; дивними, навіть злегка містичними поворотами; запитаннями, на які глядач жадає отримати відповіді. Приміром, кому і чому померла мати героїв залишила весь спадок, та ще й перед смертю виказала волю, аби ніхто з дітей не був присутнім на оприлюдненні заповіту. І навіщо і хто переслідує Жульєна, блукаючи містом на мотоциклі і ніколи не знімаючи шолома, наче привид… Долан віртуозно, м’яко і поступово підводить глядачів до розгадки, до викриття правди про ту фатальну ніч, що назавжди змінила життя двох родин, що спотворила долі дітей, котрі виросли побитими, зламаними і нещасними, повними зневіри, меланхолії, самообману, самобичування, тяги до самознищення…
Незмінні лейтмотиви творчості Ксав’є Долана – складні стосунки з матір’ю і складне прийняття (самоприйняття чи прийняття оточуючими) гомосексуальності. Обидва звучать і у міні-серіалі «Ніч, коли Лор’є Годро прокинувся». Причому мати тут вкотре зіграла улюблена акторка Долана Енн Дорваль, котра була матір’ю майже в усіх його картинах і особливо запам’яталася виразними образами у фільмах «Я вбив свою маму» і «Мамочка». У серіалі в актриси теж вельми промовиста постать. Її героїня монументальна, авторитетна (причому навіть тоді, коли лежить у морзі мертва), дуже символічна, виписана з кількох буквально і фігурально яскравих деталей, як, наприклад, її незмінно насичено червоний манікюр. Напрочуд суперечлива мати, що нібито одночасно відчуває до своїх дітей і любов, і ненависть. Відповідно ті самі парадоксальні емоції відчувають до неї її сини і дочка, які, прощаючись, охоплені не стільки радістю (полегшенням) чи сумом (скорботою), скільки страхом. Страхом від нерозуміння власного ставлення до цієї події і водночас від розуміння своєї цупкої залежності від цієї людини навіть після її смерті.
Якщо говорити про асонанси з попередніми роботами Долана, серіал найбільше співзвучний з камерною сімейною драмою «Це всього лиш кінець світу», яка так само була зосереджена на істерії всередині однієї родини; так само фокусувалася на непростих стосунках між матір’ю, синами, донькою, невісткою; так само емоційно відштовхувалася від тригера-приїзду, повернення додому через багато років блудної дитини. І знову режисер використовує прустівський потік свідомості, глибокі і затяжні занурення у ланцюжки, лабіринти, жерла й пастки нескінченних спогадів. А в якості алюзії на символічне печиво «мадленки» – ім’я матері Мадлен.
І паралельно концепція «Ночі, коли Лор’є Годро прокинувся» нагадує американський міні-серіал Майка Фленегана «Привиди будинку на пагорбі». Аналогічне делікатне копирсання у таємницях однієї сім’ї, у зв’язках братів і сестер, батьків і дітей, розділене на розчароване теперішнє і на флешбеки в обнадійливе дитинство. Причому Долан, як і Фленеган, майстерно склеює сьогоднішнє і минуле безшовними, розмитими лініями, і кадри не клацають, а переливаються, плавно перетікають один в одного. Приміром, у теперішньому Мімі хрускає, випрямляючи онімілі зігнуті пальці мертвої матері, і ця сцена і цей звук переходять у хрускіт смажених курячих крилець, котрі персонажі ламають за обідом. А інший кадр змиває водний потік, що перетворюється на окріп, який ллється із чайника…
Іноді здається, що Ксав’є Долан ніяк не може перерости болісні рефлексії щодо токсичних відносин із матір’ю і зрештою потрапляє у власну емоційно-тематичну пастку, у замкнене коло едіпового комплексу. Він говорить і говорить про матір, говорить і говорить, говорить і говорить, бідкаючись і товкаючись, борсаючись і хитаючись між любов’ю й ненавистю, між хворобливою залежністю і тяжінням до звільнення, до емансипації, до відрізання пуповини і свободи. Тож цілком можливо, що наразі вичерпався і скінчився не Ксав’є Долан-режисер, а лише Ксав’є Долан-режисер, який одержимо знімає кіно про матір. І через деякий час ми вітатимемо іншого Долана, переродженого і повністю оновленого.
Анастасія Лях
Ніч, коли Лор’є Годро прокинувся (La nuit où Laurier Gaudreault s’est réveillé)
2022 рік, Канада
Продюсери: Ксав’є Долан, Ненсі Грант, Жасмір Лемуан
Режисер: Ксав’є Долан
Сценарій: Ксав’є Долан, Мішель Бушаро
У ролях: Ксав’є Долан, Патрік Гівон, Жулі ЛеБретон, Ерік Брюно, Енн Дорваль, Магалі Лепін-Блондо, Жуліанна Коте, Жасмін Леме, Елайджа Патріс, П’єр-Габріель Лажуа
Оператор: Андре Тюрпен
Композитори: Ганс Циммер, Девід Флемінг
