Нічний адміністратор, 2 сезон (The Night Manager, season 2)

Вкрай неочікувано (ще більш неочікувано, ніж свого часу Декстер Морган) на телеекрани повернувся Джонатан Пайн у виконанні Тома Гіддлстона. Поставивши перший сезон (позиціонований як міні-серіал) за шпигунським романом Джона ле Карре, творці шоу нібито категорично не збиралися робити жодного продовження, бо… власне книга закінчилася (приміром, продюсерів «Великої маленької брехні» факт закінчення книги не вберіг від спокуси зняти другий сезон, який лише зіпсував бездоганну репутацію першого). Та через аж дев’ять років (Декстер, нагадаю, повернувся через вісім) передумали і таки випустили нові серії «Нічного адміністратора», сподіваючись, що глядачі більш-менш пригадають попередні події… Але треба визнати, Джонатан Пайн повернувся… красиво.

У пролозі-флешбеку нам показують труп Річарда Ропера (антагоніста першого сезону, зіграного зіркою «Доктора Хауса» Г’ю Лорі), британського мультимільярдера і нібито «благодійника», що насправді був найкрупнішим міжнародним торговцем нелегальною зброєю. Тоді колишній англійський солдат Джонатан Пайн, який після служби скромно працював нічним адміністратором в одному з люксових готелів Каїра, був завербований МІ6 і під «легендою» (вигаданою особистістю) втертий у довіру і найближче оточення Ропера (та місію ледь не згубила закоханість Пайна в пасію об’єкта)… Тепер (коли лиходій давно мертвий і зі злом типу покінчено… принаймні з тим злом, що випало на долю одного героя…, і він же не Джеймс Бонд, щоби щоразу перемагати все нових і нових глобальних поганців з легкістю одного ковтка Dirty Martini) Пайн офіційно працює в британській розвідці, проте як геть інша людина.

Тепер його знають як Алекса Гудвіна. Він очолює скромний невеличкий підрозділ «Нічні сови», що займається відеоспостереженням і виключно доповідає, тобто ніколи не вдається до оперативної роботи в полі. Гудвіна така робота цілком влаштовує (та не зовсім влаштовує Пайна) і на регулярних формальних сеансах він переконливо запевняє офісного психоаналітика, що радий нікуди не їздити, вести кімнатний спосіб життя і піклуватися про кота Коргі (проте психологиня з ним насторожена і каже, що такі от тихоні і мовчуни лякають її найбільше). Допоки на одному з відео не помічає людину з оточення Ропера… Невдовзі хтось убиває (під виглядом нещасного випадку чи суїциду) його наставника і керівника (людину, що власне і поховала досьє Джонатана Пайна і з нуля створила працівника Алекса Гудвіна), причому якраз після того, як той телефоном сказав, що терміново має щось розповісти…

Здавалося би, через дев’ять років другий сезон зосередиться на принципово новому завданні Пайна і не пов’язуватиме сюжет із минулим, про яке глядачі точно забули. Однак фокус нових серій виявився якраз навпаки, тотально зацикленим на тому, що привиди перекресленого вчорашнього неодмінно повертаються (зрештою навіть на агента 007 з далекого минулого одного разу таки «падали небеса»), а зло, певна річ, є абсолютно циклічним, через що добрим людям їхні добрі справи можуть здатися марними… У другому сезоні не лише з’являється психологічно травмований нащадок збройової імперії, якому не вистачало батькової уваги ні за життя останнього, ні після смерті…, а і додається велика верхівкова корупція в лавах самої МІ6, тож та незаконна зброя, шлях якій Джонатан Пайн перекрив тоді, тепер продається під заступництвом британського уряду.

Звісно, йдеться про те, що тіньові принципи холодної війни, про які писав Джон ле Карре, продовжують існувати та діяти в постхолодному просторі, і всі збройні конфлікти в так званих «країнах третього світу» (революції, громадянські війни, перевороти) продовжують озброюватися перехрещеними зусиллями західного світу та східного блоку. В першому сезоні нам невипадково показали Каїр під час Єгипетської революції 2011 року, коли було скинуто тридцятирічне правління президента Хосні Мубарака. В другому ж місцем дії стають Медельїн і портова Картахена напередодні річниці так званого «великого миру» в Колумбії, коли нарешті скінчилася півстолітня громадянська війна («внутрішню» колумбійську війну – ясно що чистих внутрішніх воєн не буває – було закінчено за правління президента Хуана Мануеля Сантоса, котрому навіть дісталася Нобелівська премія миру…, проте навряд чи можна зчитати за випадковість такий сценарний факт, що позашлюбний недолюблений син Ропера, для якого приїзд батька-англійця раз на рік був таким же казковим святом, як західна мрія для позазахідної (чи білязахідної) бідноти…, має таке саме прізвище Сантос).

Але красивим «Нічного адміністратора» (і це стосується обох сезонів) робить, звісно, не намагання викрити давно налагоджені геополітичні схеми, що безвідмовно забезпечують нестабільність глобального соціального клімату впродовж двадцятого і двадцять першого століть. Красивим «Нічного адміністратора» робить насамперед Том Гіддлстон, секрет елегантного шпигунства котрого полягає не в претензійних вибриках на кшталт «збовтати, але не перемішувати», а в тому, що бути розвідником йому категорично не пасує, проте… ідеально пасує бути всіма тими «легендами», що звикли до преміального лайфстайлу і дещо занудьгували на тенісному корті чи на яхті посеред Середземного моря…, дещо спітніли в лоферах на босу ногу і дещо закортіли романтики там, де сентиментальність перебуває під дулом важкенького автомата made in…

Анастасія Лях